Коли в 1988 році після закінчення КДУ імені Т. Г Шевченка я приїхав у Харків, то мене здивувало те, що тут не площі, а майдани, не парки, а сади. В усякому разі, сад Шевченка з найвеличнішим пам’ятником Кобзарю на Планеті звався по-нашому — сад. У цих садах і майданах збереглися забуті спогади про часи українізації і розстріляного відродження…
Точніше недостріленого. Напевне, забули зробити контрольний постріл в потилицю. Сьогодні, коли бачу в центрі Харкова, в саду Шевченка на другому році війни, який іде до завершення, ознаки продовження русифікації на фасаді ресторану «Тот самый барашек. Ресторан грузинской кухни», то думаю, якщо не про той контрольний постріл, то ознаки мовного колаборанства.
Одні вбивають за мовною, етнічною, ментальною, культурною ознакою українців, інші вбивають мову. Під жовто-синім стягом, який на фасаді ресторану. Думав, що це грузини, які обрали своїх керманичів, а ті в свою чергу зробили Грузію під час російської агресії, якщо не нашим ворогом, то не союзником — це точно…
Кажу, звісно, не про грузинів, які воюють в Грузинському легіоні, а тих, хто толерує російський бізнес в Грузії (там зараз зареєструвалося близько 21,5 тис. російських підприємств). Не важко здогадодатися, що ті підприємства, напевне, допомагають росіянам обходити санкції, а отже вбивати українців… Ну, і пам’ятаєте, як керівництво колись братньої країни, відповіло на прохання нашого уряду про повернення «буків», які ми свого часу їм передали? Досить вороже. А наїзди на догоду москві, що Україна готує там переворот…
Але ні, виявляється, даремно я грішив на грузинів — господарі ресторану українці, здається, з Полтави… Зреклися свого… Як на мене, їм, що українське, що грузинське, що російське, – все одно. Аби гроші… Тут все ясно…
Мені не зрозумілі українські патріоти, які залишають хвалебні відгуки про ресторан. І один лише знайшов допис на мовну тему і русифікацію.
Леонід Логвиненко
