Чи колись у когось боліло серце від краси, яку бачиш от у цю саму хвилину? Власне, від того, що бракує слів поділитися навіть із собою, не кажучи вже про когось тим, що споглядаєш у цю мить. Від розпачу усвідомлення, які мізерні, які недосконалі і примітивні наші вербальні спроможності.
Від власної ліліпутності – у порівнянні з колосальністю і безмежною красою Всесвіту – просто хочеться плакати.
Ось ти виходиш з дому і стаєш посеред усієї цієї космогонії.
Удень було по-літньому спекотно, сутінки пахли справжнім літом, а ніч накрила діамантовим куполом із міріадів зірок…. Вони такі великі. Такі неможливо великі. І так близько до тебе. Простягни руку – і один із цих діамантів буде твоїм…
Шкода, що у мене дешевенький мобільник, який не може, звісно ж, передати увесь цей безмір карпатської ночі. Ночі, схожої на звучання могутнього органу. Графітові контури гір, які утворюють величину чашу, в середні якої знаходишся ти, крихітна мураха, і міріади великих і сяючи діамантів над головою.
І ти стоїш, задерши голову і, плачеш. Бо це так прекрасно, і велично і загадково, і безсмертно, що біль від усвідомлення того, що ти – лише піщинка, лише мить у цій безкінечній і могутній світобудові, пронизує твоє серце, твоє єство…
Ох!
Це місце таки непросте. Я тут на відстані простягнутої руки до Бога…
Галя Плачинда
