Фландрія. Брюгге — це істинна машина часу. Ось де ти абсолютно втрачаєш чуття реальності. Твоє око може бачити лише кольорові, «пряничні» середновічні кам’яниці, бо вулички тут такі вузькі, що жодної перспективи не видно. Вийшовши нарешті із кам`яних лабіринтів на міську площу, раптом бачиш готичних лицарів у металевих латах, коней, накритих кольчугами, сурмачів з яскравими хоругвами…
Тутешні реконструктори влаштовують ристалища ледь не щодня — сімсот років фламандці воювали за свою незалежність з норманами, нідерландцями, французами. І свою історичну пам’ять вони старанно плекають.
Вогка прохолода каналів, які пахнуть рибою, просочується через одяг аж до шкіри. Серед древнього каміння, порослого вогким мохом, яке зливається із таким же древнім, безколірним небом, зрештою, сама собі починаєш здаватися великою білою рибою, котра безмовно перепливає через тисячі років існування цього містечка.
Брюгге називають «Венецією Півночі». Але ці два міста дуже різні, як легковажність юності та аскетичність старості.
Дві людини, котрі стоять пообіч брюггського каналу, можуть дотягнутися одна до одної. Але канали ці такі глибокі, що ними можуть проплисти великі морські кораблі. Так мало бути — у XIV столітті Брюгге був центром торгівлі всієї Північної Європи.
Аби обійти усі мости Брюгге не вистачить дня – їх 54. А дюжина з них – ще середньовічні, дерев’яні — і досі розводять, аби пропустити судна, які поспішають до моря, як дитлахи до матері. До моря — лише кільканадцять кілометрів.
Понад черепичними дахами гуляє твердий солоний вітер І небо над містом – з кольором штормового моря, свинцево-сизого. А невблаганні хмари, повні холодної води, схожі на хвилі. І коли довго дивишся на ці бездонні міські канали, починає здаватися, що світ справді постає дригом, море — угорі, а під ногами – небо.
У цьому дивовижному місті живуть приручені лебеді, котрі вихоплюють з рук щойно куплені, политі гарячим шоколадом, льєжські вафлі, а коли сваришся на нахабу – шиплять і розмахують крилами.
А ще тут є свій Норт-Дам 12 століття із єдиною роботою Мікаленжело поза межами Італії. Це Мадонна зі скорботою в погляді, яка настільки прониклива, що страшно ступити зайвий крок од неї, аби вона не звела свої очі, повні болю, на тебе.
Тут навіть улітку майже фізично відчувається край Європи, край пустощів і веселощів, край комфорту і цивілізації. Відчуваєш, що далі, за Північним морем – лише безмовна крига Гренландії, дихання якої досягає цієї милої, спокійної, ситої і заквітчаної Фландрії навіть за тисячі кілометрів. І раптом усвідомлюєш усю примарність, ефемерність та крихкість цього спокою і затишку.
Галя Плачинда, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
