Вона давно приготувала вузлик на смерть. І все мені розказала ще кілька років тому. Де і в чому поховати, що написати на хресті. А дзвонити нікому не треба. Бо всі уже повмирали. Вона дуже давно сама у цілому світі. Хоча за документами — не самотня. Є син, він за кордоном, не спілкуються… Посварилися ще коли той був підлітком. Вона його дуже образила. Він не пробачив…
Говоримо про це буденно і просто. Так як є.
Колись була потужна і всесильна! Телефон не замовкав. Все життя на керівних посадах. Каже, що подруги заздрили, а підлеглі поважали і навіть боялися! Всім була потрібна. І чоловіки були. Аякже: «Я же била женщіна відная!»
Та по своїй мірці не зустріла. «А слабаків терпіти не могла! — каже з погордою… — Бо завжди любила справедливість!»
Тепер їй 92. Все в минулому… І боротьба за справедливість також… Зараз єдина втіха — велетенський каштан, що своїми могутніми гілками торкається її балкону. Вона довго стоїть там, нюхає солодкий аромат білопінних свічок, згадує…
От життя… Коли ж воно так швидко проминуло?! Жити самій складно. І вона вже просить смерті. Але та, що з косою, все не приходить. Оминає її двері.
— Война… — зітхає Зоя Сергіївна. — Он яких молоденьких косить… А про мене забула…
— Бо дуже далеко до вас добиратися! — намагаюся жартувати про її пʼятий поверх без ліфта і хоч трішки розвіяти сум у цій чистій квартирі, з гірками і кришталями із 70-х… — Живіть! Бачте, як Бог вас любить! Такий довгий вік дарував.
— Та нащо мені цей вік?! За що мені триматися? Я ж нікому не потрібна… Так, баласт… А в кожного — своя сімʼя і свої заботи…
Зоя Сергіївна ображено складає перед собою мʼякі доглянуті руки. Їй здається життя несправедливим. А про те, що колись образила дитину і не отримала прощення, воліє не думати… Образа наклалася на образу і отруїла долю обох.
Мовчу. Бо що тут скажеш?! Наше життя і без того сумне… А в самоті та в старості — сумніше стократ… Так важливо мати поряд рідну душу. І руку, до якої можна торкнутися, коли гірко. Відчути у відповідь тепло і підтримку. Почути бажане: «Я з тобою! Нічого не бійся, ми разом…» І тоді справді нічого не страшно! Ні в два роки, ні в девʼяносто два…
Бережімо тих, хто поруч. Поки живі.
Антоніна Палагнюк
