У всіх дітей як у дітей – мрія про велосипед, страждання по велосипеду, велосипедне невимовне дике щастя, синьці, пригоди та, врешті, перехід велосипеда в звичайну буденну річ. В мене було все, крім щастя.
От не любив я велосипед, а він не любив мене. Але я твердо затямив, що велосипед – це щастя, що велосипед треба любити, а вже їздити на ньому – ну як джигіт.
Першого велосипеда привіз мені дядько Іван з Ленінграда влітку 1948 чи 49 року. В нашому селі тоді цього чуда техніки було не більше, ніж зараз мерседесів. Лісопед, лісапет, а найближче до оригіналу волосіпед, були типові назви цього чудо-коня, а коли якийсь приїжджий дикун-міщук і вимоваляв слово «велосипед», то цим наражав себе на насмішки й знущання всього підліткового товариства.
Мій красень сяяв, сліпив, гіпнотизував дзеркально блискучою червоною без жодної подряпинки фарбою та нікельованими обіддями і кермом. Широке, м’яке шкіряне сідло (це був жіночий велосипед!), багажник, дзвінок, насос… нормальну дитину якийсь інсульт би трафив, а мені нічого. Не відчув я ніякого щастя, але мав сподівання, що воно ще прийде.
Авжеж.
Перші спроби на битому шляху, що пролягав понад нашим Рівчаком, швидко закінчилися обдертими ліктями й коліньми та виразним синцем на лобі. Інтерес до подальших звершень, і без того кволий, різко впав. Але я й далі вірив, що велосипед – це щастя, не треба панікувати. Щастя треба виборювати.
До кінця літа я так і не навчився їздити.
Але прийшло наступне літо, я мусив поновити свій мазохізм. Це були тривалі й нічим не компенсовані муки. Тільки сором перед дядьком та однолітками примушував мене знову й знову сідлати непокірну машину. І от прийшов день, коли молодість і затятість перемогли. Я міг доїхати аж до залізничного насипу й не впасти навіть тоді, коли ухил закінчувався й велосипед зупинявся сам собою.
Це мене надихнуло на освоєння поворотів, а далі я відчув, що можу все! Ще якийсь тиждень чи два – і я вже не боявся їхати до нашого містечка, а це ж 3 км, різні ухили, горбки, камінці ще й залізничний переїзд.
Страшно заздрили мені всі мої друзі на кутку. А найкращий приятель і ворог (поперемінно) Мося* принизився навіть до прямих благань: «Дай хоч попробувати!» Я пам’ятав батьківські настанови й категорично відмовляв Мосі. Той наполягав, та так жалібно, що я почав задумуватись.
– От що тобі за це дати? Я буду тобі носити гранчасті груші!
Гранчасті груші – це була велика спокуса, бо таких ніде й ні в кого більше не було. І таки ж дуже смачні. Але достигали вони пізніше, і я розумів, що до того часу політична ситуація може сім разів помінятись. Мосю підтримувало все пастуше товариство, заінтриговане не тільки велосипедом, а й нашими торговими перемовинами.
Врешті я висунув йому зустрічну пропозицію:
– Я даватиму тобі щодня велосипед на 15 хвилин протягом цілого тижня, але за це ти спочатку з’їси ложку свіжого коров’ячого лайна. При свідках, щоб усе було чесно.
Мося мучився днів два, а потім таки зважився:
– Давай!
На екзекуцію зібралося під Великою Вербою Велике Пастуше Коло, хтось приніс із дому ложку, хтось розклав у центрі Кола лист лопуха з добрим кавалком ще теплого коров’ячого продукту…
Мося увійшов у Коло, взяв ложку. Стало дуже тихо, чутно було теплий серпневий легіт у верховіттях Великої Верби. Мося дуже довго не міг зважитися і тим нагнітав нервову напругу в усьому Великому Колі. Коло навіть здеформувалося, бо всім кортіло бачити головний момент якомога ближче.
І Мося зважився.
І доправив до рота правдиву повну ложку коров’ячого гімна, за консистенцією трохи схожого на гарбузову кашу. Від огиди йому так скривило обличчя, що він став схожий на стару бабу. І припустився серйозної технічної помилки: замість того, щоб одним махом проковтнути всю порцію, він заходився судомно ковтати потрошку, тяжкими зусиллями утримуючи основну масу в роті. Це мало подвійний ефект: процес затягнувся, на невимовну втіху всього Кола, а головне – Мося не доковтнув усю порцію й заходився ще судомніше випльовувати залишки. Він напинався блювати, але з того нічого не вийшло, і він побіг в очерет полоскати рота в болотній воді.
Коли Мося, трохи блідий, повернувся до Кола, щоб вислухати рішенець, я хотів був скасувати Угоду, оскільки Сторона не завершила виконання Умови, але Коло рішуче стало на бік страждальця, і я мусив погодитися, що «більша частина Умови виконана», а отже Мося тут таки отримав до своїх рук велосипед і приступив до омріяних спроб полетіти на ньому на край світа.
Він полетів дуже швидко, але не на самий край, а в знаменитий наш Рівчак, паралельний дорозі. П’ятнадцять хвилин закінчилися швидко, полишивши Мосі синці й подряпини, а мені одну вибиту шпицю в передньому колесі.
– Мосю, а розкажи, яке воно на смак?
Мося не те щоб відмовчувався, а просто довго не міг сформулювати свої враження. А хлопцям було з біса цікаво, вони не давали бідоласі проходу: так яке ж?, гірке?, кисле?, ну, скажи, яке? І він таки спромігся на відповідь:
– Ні. Воно ніяке. Але страшенно гидке.
Наступного дня зранку я поїхав до містечка за новими підручниками, що надійшли до крамниці Льоні Ольшаніцького. І там, поки я добирав книжки, мого велосипеда вкрали…
_________
*Із зрозумілих причин, справжнє ім’я замінене на типове вуличне прізвисько. Всі збіги, якщо шо, випадкові.
Василь Триліс
