Мій хом’як пішов у засвіти. Він був куплений два з половиною роки тому, що для хом’яків абсолютний рекорд і його придбання було ініціативою мого сина. Зізнаюсь, спочатку я ставився до нього упереджено і трохи гидував, бо ми, сільські, маємо вроджену відразу до гризунів. Але так трапилось, що останній рік я жив сам і хом’як був єдиною живою істотою, окрім мене, у моєму помешканні.
І я звик про нього турбуватись і прив’язався навіть. Щоранку приходив дивитись як він там, говорив щось до нього. Його мімішність і певна безпомічність дуже підкуповувала. Часом я навіть трохи заздрив йому, що його хом’ячий світ обмежений своїми хом’ячими справами та локаціями, і в ньому так мало того, що тривожить нас, людей.
І от недавно якогось ранку він мирно заснув назавжди, посередині своєї клітки, випорпавши попередньо собі посеред тирси кубло аж до дна клітки.
Я поховав його у парку під деревом, але клітку потім не зачіпав ще довго. Я ставав над нею і дивився на порожній острівок посеред тирси з білим дном клітки. Ця порожнеча була для мене чимось на кшталт кінотеатру — у ній я бачив хом’яка, минуле, обставини, за яких він був куплений і ким, і ще безліч всього, від чого на очі навертались сльози. І мені рука не піднімалась зрушити ту банальну дірку у тирсі. Зруйнувати його фізичні обриси, відбиті у ній.
У нас часто залишаються за кимось дірки у світовідчутті, які ми довго не наважуємось зрушити. Власне, ми і є не тим, скільки місця намагаємось зайняти, а розміром порожнечі, котра залишиться після нас. Наш калібр можна виміряти лише нею. В яку хтось буде вдивлятись і бачити якесь своє кіно.
Володимир Гевко
