Я не знаю, чи якісь мої пращури загинули під час Голодомору. На щастя, Закарпаття перебувало в складі демократичної Чехословаччини, тож у 30-ті роки в нас був розвиток і рух уперед, а не геноцид. Але частина моєї родини (за бабцею) походить із села Ташлик Смілянського району Черкаської області, тож цілком вірогідно, що й наша сім’я стала частиною тих гірких жнив…
Але нині, запалюючи свою свічку в Ужгороді, я думаю про інше. Про те, як ця страшна трагедія і пам’ять про неї об’єднує всіх нас, зшиває Україну докупи. Бо коли ми запалюємо свічки на Закарпатті, то цим маніфестуємо: для нас у цій трагедії немає чужого горя, воно спільне, бо ми єдина нація — від Сяну й Ужа до Дону, як пафосно би це не звучало.
Тож диявольський задум організаторів Голодомору — знищити нашу націю — не став реальністю, цілком навпаки — він загартовує й об’єднує нас. Це те, про що пише в новій книзі Ярослав Грицак: наша історія катастрофічна, вона проти нас, тому наша місія — мудро подолати історію, зробити з неї правильні висновки 
і вивернути собі на користь.
Вічна пам’ять усім невинним жертвам!
Андрій Любка
Мішок із сухарями
Молюсь за тих, кого знаю і не знаю: Афанасія, Тетяну, Пилипа, Василя, Василя, Віру, Ксенію, Палажку….. За їх односельців і мільйони заморених голодм невинних людей.
Згадую мішок із сухарями, який бабуся Таня оновлювала щороку. Часи були благополучні і я намагалася збагнути: для чого їй ці сухарі? Вона пережила 1932-33 роки й розповідала про комсомольців, які допомагали відбирати зерно, а їх, малих, ганяли по снігу босоніж по колу. Для чого? Тепер вони всі вже відповідають за свої вчинки перед Тим, від Кого нічого не приховаєш.
Пам’ятаймо і про це також.
Ольга Скотнікова
