Не пригадаю, коли це було, десь у середині 90-х минулого століття. Я тоді ще вірила у людей, у людяність, в ідейність боротьби за Незалежність України. Багато працювала, писала, обробляла городи, аби діти мали щось їсти. Гривні ще «не ходили», самі лише купони. Своєю найближчою людиною важала менянку Хаву Волович, репресовану, інакомислячу, начитану письменницю, хоча вона не приховувала своєї ненависті до нашого націоналізму. До нашого прапора, якого я вперше підняла у цьому райцентрі.
Хава Володимирівна любила Росію. А найбільше – Ленінград. Там жила її рідна сестра і племінниця (більше нікого у неї не було). Туди вона поривалася при першій можливості. Там її наздогнала біда, і звідти мені довелося везти її додому…
Друзі племінниці допомогли посадити у потяг, сама вона ходити не могла. Я зацікавлено роздивлялася у вікно на все, що можна було побачити, і тут провідниця: «Відсуньтеся подалі від вікон»…
З цими словами пройшла через увесь вагон. Я не зрозуміла про що вона, та все ж послухалася… Коли потяг рушив — у вікна вагона полетіло каміння – наше вікно розбилося: пасажири кричали, на вокзалі метушилася російська міліція.
Хава Володимирівна сиділа знічена і якась ніби винувата. Виявляється росіяни постійно так «проводжали» український потяг.
Навіщо я про це згадала? Не знаю. Але мене давно не покидає думка про генетичну ненависть до нас «братнього» сусіднього народу. І нічого не зміниться і ніхто їх не змінить!
Валентина Мастєрова
