На жаль, із об’єктивних причин наразі я не воїн. Тимчасово. Не надовго. Я точно повернуся туди — до справжніх, до тих хто в окопах, до своїх хлопців, які саджають зір, дивлячись у «тєплак», «саджають» нирки, дрімаючи у вологих ямах, потерпають від спеки, умиваються дощовою водою, конкурують за лежак з членистоногими, рептиліями та земноводними, стоять на сторожі, аби решта могли спати спокійно.
Хоча, яке там спокійно — рашистські виродки закидають нам у тил ракети, підриваючи торгові 
центри, лікарні…
Ми помстимося… за кожного воїна, що поліг за нашу землю, за кожного українця, що помер під завалами рідної оселі… за кожну вбиту дитину…
Я скоро повернуся в стрій, пацани, вже скоро!!! І буду потерпати разом з вами, допоки не дадуть наказ…
P.S.:
всім хто нас знає — хлопці в порядку, працюють, живі, відносно здорові (лишив усю аптеку разом з інструкціями), задовбалися, але не відступлять.
Там справжні воїни, ви можете ними пишатися… І я пишаюся, і гордий бути одним із них, хоч і «підбитий» наразі.
Слава Україні!!!
Павло Ісаченко
