Жінка везла у вагоні метро велетенський фікус. Розкішний, з твердими блискучими листками. Люди обережно його обходили.
— О, боже, як вона його сюди доперла? — здивовано розглядала я міцні крислаті гілки.
Раптом вагон зупинився. Між станціями. На мить стало темно. Всі завмерли. Чи повітряна тривога? Чи треба виходити? І серце мало не вистрибне…
І тут до фікуса наблизився високий хлопець у чорній футболці.
— Не хвилюйтеся, тьотю! Я допоможу винести ваше дерево.
Всі полегшено зітхнули і почали посміхатися. І в цю ж мить наш вагон здригнувся і рушив далі. Назустріч новому дню — де зараз так багато печалі, тривоги і зневіри. Але завжди є надія! Бо навіщо тоді везуть у переповненому метро фікуси?! Переможемо!
Антоніна Палагнюк
