Суспільство

Як я топився в Зубріновому ставку

З тезкою і однокласником Пашою Козликом (це зменшений варіант його колоритного прізвища) не бачилися понад 30 років! І коли нарешті зустрілися в нашій Андріївці, я дуже зрадів. Також і тому, що він в душі — той самий з дитинства.

Бо, он, навіть за цей тривалий час не розучився брех… даруйте, фантазувати. «А ти якийсь аж молодший став!» — упевнено мені каже, коли ми трохи пообнімалися.

«Ще молодший, ніж тоді, коли ти мене в ставку топив?» — лукаво питаю. Він скривився і задумався. І враз засяяв, як пляшка проти сонця, яку Сашко саме ніс із холодильника. Згадав!

«Та де!.. — радо вигукнув. — Я ж тебе тоді за чуба встиг схопити. Чи за вуха? Коротше, за руки…»

Топитися в ранньому дитинстві мені довелося кілька разів. Перший раз «жартома». Ще дошкільнятами ми хлюпалися у нашій річці біля буруна неподалік Зубрінової кладки. А дорослий парубок Валєрка Бараніков вирішив мене полякати. Схопив і занурив з головою під воду.

Широко розплющеними очима я бачив камінці, жабуриння і пісок на дні, і це мені подобалося. Але гірка річчана вода, якої встиг ковтнути, не дуже… Тому коли, як пробка вилетів з річки і вгамував переляк, вирішив якнайшвидше навчитися плавати.

Починали вчитися ми з Сашком Кострижем та іншими однолітками у Різниковому. Тут, під глиняною кручею, наша вузенька степова річка Кільтичія робила поворот і звужувалася. Отож спільними зусиллями ми — хлопці й дівчата нашого кутка — зробили гатку і утворилося невелике плесо. Воно було не глибоким, але вчитися плавати таким малявкам, як ми, можна.

Купалися ми по черзі.
Бо воду в плесі треба було періодично очищати. Бо коли ми — з десяток плавців-початківців — разом залізали у плесо, вода невдовзі дуже темніла. Ми енергійно тупцювали ногами по муляці на дні і тому плесо в цей час трохи нагадувало болітце, в якому чорти товчуться.

Ми тоді гуртом вилазили на берег, де трохи цокотіли зубами — грілися і чекали поки проточна вода очистить плесо. А ще у цей час треба було витирати… бороди й вуса. Бо після пірнання під оту темну рідину мул чогось найдужче осідав на наших підборіддях і під носами.

Тому після такого «купання», перед тим, як іти додому, слід було гарно вмиватися. Бо ви ж знаєте дорослих — їм все не подобається. Приміром, тітці, якій ми якось потрапили на очі, ми навіть ду-у-уу-уже не сподобалися.

Неподалік плеса був чийсь город, де ми іноді паслися на молодій моркві. Знаєте, яка вона смачнюща після купання! Особливо, якщо її не мити в тій воді, де купаємося…

Коротше, якось ми вдвох чи втрьох побігти до городу. А коли визирнули з кущів і побачили тітку, яка саме полола, злякалися. Але не так, як сама тітка, бо вона, уздрівши наші темні мармизи, аж сапку кинула. Та потім знову її схопила, закричала і побігла на нас в атаку. Та ми так чкурнули, що з розгону ледве на стрімку глиняну кручу не вибігли.

Ще однією халепою нашого купання у плесі була та ж темна вода, але тепер у вухах. Коли після пірнання вилазили на берег, майже кожен мав клопіт із водою у вухах. Це ще добре, що всі знали безвідмовний спосіб витурити її звідти. Треба було пострибати на одній нозі, потрусити головою, голосно приказуючи: «Коту-коту, вилий воду!..». Той кіт був своїм хлопцем і здебільшого виливав її.

Вже майже нормально я навчився плавати у Зубріновому плесі. Це було якраз тоді, коли ближче до центру села вже почав наповнюватися водою новий ставок. Якогось літнього дня ми з Пашком побігли перевірити рівень води в ньому. Зайшли з боку річки, що впадала у ставок, і вирішили добрести до вже затопленого мосту. Далі — ні, бо там глибина аж до чотирьох метрів.

Ми повільно брели, обережно ступаючи рівним дном, аби не прозівати обрив, і відчували себе першовідкривачами ставка. Та, трохи помилилися з розрахунками і вийшли на край мосту. В якийсь момент дно в мене під ногами раптом закінчилося і я швидко шубовснув кудись униз. Пам’ятаю, десь пропало синє небо з білими хмарками, сонце, а натомість — темрява і переляк. І тиша.

А потім голосний крик Паші Козлика, який встиг вихопити мене на поверхню і допоміг дістатися до краю обриву.

Назад від цього місця ми прямували значно швидше. Я відкашлювався, а тезка бив мене по спині — робив штучне дихання. І лаяв мене особисто і нас обох тими словами, які, на думку Уляни Супрун, іноді корисно вживати.

***
У травні я побував удома і сходив на тепер вже похилену і зарослу очеретом Зубрінову кладку. В річці, у якій ми вчилися плавати, залишилося води якраз стільки, що, здається, вся вона поміститься у вухах хлопчаків і дівчат мого покоління. І це той випадок, коли хоч півдня стрибай на нозі і триста чи більше разів повторюй «Коту-коту, вилий воду!», наш рятівний спосіб вже не допоможе.

Павло Кущ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.