Дід у мене чоловік ґеніяльний: ніколи не відкладав того, що мож не робити, на завтра, а те, що конче нині, лишав на той (наступний) рік. У нас була перша кахельна піч на селі; пічкаря дід спеціяльно возив до города, аби той подивився, як той кахель взагалі класти.
Кахель, звісно, був хреновенький, бабі не нравився, бо в тім же городі, у родички, піч була з білого. Дідо же обіцяв, що цей “сим чєсом”, а потім перемурується. Недавно пічник вмер. Піч стоїть.
Сегорку хтів її таки розвалити, але уже я, звісно ж, – не вийшло, думаю собі, що на той рік уже. Піч, як то кажуть, не вовк – у ліс не втече. А мораль в чім: дід любив відкладать на той рік, то 90 год онде прожив, бо розписано все. Смерть приходить, а на воротях табличка: не прийомний год, на той рік приходи. Піч – серце хати, то істина.
***
До діда зчєста приходили, аби повіпитувати, що в світі сі робит. На сніданок, полудне і вечерю у діда був десерт: послідні вісті. Включалосі радийо, всі мали мовчєти, як на службі Божі. Дід слухав.
Відтак приходила Гані Ґарбата, бабина перва сестра: а шо, Васильку, чути в світі? Буде война чи буде мир? Дід розказував. Ага, ага – підтакувала Ґарбата.
Коли я приносив їй молоко (ми собі чергувалися: не було у нас, то брали у неї, а не було у неї, то носили їй, як корова ківна) все питала: а шо каже дідо? Кажу та таке каже і таке. Та, дід то всьо знає – відповідала.
Коли почалася війна в 14-му, памнітаю, прийшов, а вона й каже: йой, дитино, то лиш, як той жид казав, вони розчєнєют, а місити шє будут. Але я вже стара – тікати не буду, а вас, молодих, шкода.
Вмерла Ґарбата ще до Великої войни. Не застала. Дід записав її у свій список (наголос на О): завідував, так би мовити, мерцями, вів канцелярію. Як апостол Петро.
На рік вмирало в середньому 40 душ. Високосного року могло бути й цілих 50. Нема Гані Ґарбатої – казала баба. – нема – повторював дід. А відтак вмикав радійо: послідні вісті…
Богдан Гасюк
