Вулиця Кобилянської автоматично сповільнює твій крок. Місто вже не дуже пристосовано для життя. Тепер Чернівці існують задля пам’яті. Виключно так. В Чернівцях залишилося не так багато людей, які знають що таке жити тут по-справжньому і тих, хто пам’ятає сходи в ЗАГСі, які є на всіх весільних фото світу.
Тепер виявилося, що всі роки після 25-ти були зайвими. Можна було їх так старанно не жити, вони самі промайнули, непомітно і тихо.
А нині треба прискіпливіше придивлятися до міста. Це так само, коли не можеш знайти місце для парковки і зменшуєш звук, щоб краще бачити. Або ж ніби п’єш щодня, а залежності все нема і нема. Але залежність є, і вона тягне за собою в минуле. У пам’ять.
Знову минув серпень, місяць, який треба прожити як три. А завтра що? А завтра вересень!
Шашлик
Дехто полюблює фотографуватися із шашликами. Чи просто на тлі тліючого мʼяса, чи майстерно крутячи гарячі шампури, чи вже поїдаючи готове мʼясо прямо в обʼєктив. Це все повинно щось означати. Я думав: що саме?
Нічого не придумав. Фото з шашликами це так само як фотографуватися на тлі паркану психлікарні чи поруч із літаком Ф-16. Ефект буде той же. Тобто ніякого.
Люди дивні. Їм здається, що фото з мʼясом — це класно і свідчить про те, що все в тебе супер, ти багатий і щасливий. Ти входиш в число найбагатших людей під’їзду. Інші повинні заздрити тобі як мінімум.
Шашлик — це тобі не Пізанську вежу рукою підпирати. А насправді фото на тлі шашлику це просто мистецтво власного знецінення.
Делон
Цигарочка необережно в аристократичній ручці, чергова дівчинка поруч в обіймах, модна 
тоненька краватка, біла сорочка з піткатаними по лікоть рукавами, легкість буття.
Пішли в кіно на закордонний фільм. Там він. Придбав новий польський журнал «Панорама», там також він. Короткий репортаж в програмі «Время» про кінофестиваль десь у недосяжних Каннах. А як же без нього?
На його тлі вітчизняні кінозірки якісь тьмяні і партійні. Навіть Штірліц. Особливо він. А радянські жінки гарні до безпам’яті для нас, йому просто не личуть. Не досягають.
Хоча й ті, що поруч з ним, на наш смак також «не фонтан». Але то був інший світ. Манливий і чужий, але такий куди хотілося.
Люди, яких вже немає, наче старі книги на полицях, мудро виблискують корінцями. Дякуємо за дитинство і юність!
Місто, яке сниться
Є місто, в якому ми жили раніше. А є місто, в котрому ми живемо тепер. Те, перше місто було містом трамваїв, новеньких хрущовок, сифонів і каштанів. Білки тоді ще не сміли поводитися так зухвало як нині і сиділи на деревах. То був час чорних від горіхів рук і великого оглядового колеса в центральному парку. Те місто було містом п’яти затишних ресторанів і шести кінотеатрів.
Місто, в якому ми живемо нині, є містом європейських кав’ярень, дорогих авто і мобільних зручностей. Воно сучасне, швидке і велике. Воно притягує і зачаровує гостей. Воно чудове в своїй безтурботності в цей жахливий час.
Але є місто, яке сниться вночі. Його потяг вже пішов. На потяги, які вже пішли, квитки не продають.
Лайно
Був на засіданні малого раднаркому. Виступав Троцький та інші. Той, що Лєв Давідовіч, родом десь з Херсону. Обговорювали спеку. Погодилися, що такого раніше, за царя, не було. Було що завгодно, лиш не спека.
Вирішили, що якщо хтось буде ще скиглити про спеку — тому ми опалення підключимо. Поволі перейшли до теми жінок. Проголосували одностайно. Резолюція: у жінок немає правил. Тільки настрій. Який настрій, такі і правила.
Під час розгляду шостого питання (хто не в курсі – це пиятика після будь-якого засідання) довго дискутували про демократію і опинилися на смітнику історії, причому Троцького прибили лідорубом. Бо треба думати, коли говориш. Я пробував. Це заважає мені говорити.
Прокинувся. Боже, яке лайно може наснитися!
Володимир Килинич
