Тема надзвичайно серйозна й особливо для тих, хто вважає, що виїхав (або втік) з України назавжди. Цивілізовані європейські країни і нагодують, і дах дадуть, і роботу підшукають. Насильно, думається, повертати нікого не будуть. Отут, мої милі земляки, треба глибоко вдихнути і прочитати маленьку лекцію від історика Тоні Джадта щодо цивілізованості західних урядів, яка була проявлена зовсім недавно в 1945-1947 роках після перемоги над Гітлером.
На жаль, далеко не всім ця правда сподобається, але вона не цукор, а, скоріше сумнозвісні граблі, на які з усієї сили неуки звикли стрибати.
Перед довгою цитатою з книги Тоні Джадта «Після війни» варто назвати дуже схожі факти із тодішнього і теперішнього життя. Через фантастичні втрати в 1941-1945 роках кількість жінок у СРСР перевищувала кількість чоловіків на 20 мільйонів. Сталін поставив категоричну вимогу до вчорашніх союзників: всіх колишніх громадян СРСР негайно повернути. Подібність Путіна Сталіну ніхто не стане заперечувати?
Як і той факт, що лише за два роки війни в Україні (разом із скаліченими) втрати Росії в чоловіках перевищують 1 200 000 осіб. Звідки Путін має намір компенсувати втрати? Тоні Джадт чітко відповідає:
«Багато колишніх радянських, польських, румунських та югославських громадян також воліли радше залишитися в тимчасових таборах у Німеччині, аніж повернутися до своїх країн. У випадку громадян Радянського Союзу це небажання часто корінилося в небезпідставному страху репресій проти кожного, хто побував на Заході, навіть якщо то був концентраційний табір. Литовці, латвійці, українці, хорвати та інші етноси не хотіли повертатися до країн, які тепер опинилися під контролем комуністичної влади — по суті, це вже сталося, хоча ще й не визнавалося офіційно. Здебільшого це небажання було спричинене страхом репресій за обґрунтованими чи уявними звинуваченнями, але ними також рухало просте прагнення вирватися на Захід заради кращого життя.
У 1945‒1946 роки західні уряди вважали за краще не звертати уваги на такі настрої та повернути громадян Радянського Союзу й інших східноєвропейських країн додому, іноді примусово. Поки радянські службовці активно заарештовували своїх громадян, які вийшли з німецьких таборів, біженці зі Сходу відчайдушно намагалися переконати спантеличених французьких, американських чи британських чиновників, що вони не хочуть повертатися «додому» і радше залишаться в Німеччині, ніж деінде. Їм не завжди це вдавалося: упродовж 1945‒1947 років західні союзники репатріювали 2 272 000 радянських громадян.
Сцени відчайдушної боротьби, коли російських емігрантів, які, власне, ніколи й не були радянськими громадянами, українських партизанів та багатьох інших осіб зганяли докупи британські чи американські солдати і виштовхували (часом буквально) через кордон, де на них чекав НКВС, були жахливі. Опинившись у руках «совєтів», вони приєднувалися до сотень тисяч інших радянських репатрійованих, а також угорців, німців та інших колишніх ворогів, яких Червона армія депортувала на Схід. До 1953 року загалом репатріювали 5,5 мільйона радянських громадян. Кожного п’ятого з них було страчено або вислано до ГУЛАГу. Ще більше людей відправили на заслання в Сибір або ж у трудові табори».
Чи суттєво змінився рівень цивілізованості західних країн? Червневі вибори до Європарламенту скоро продемонструють загальну картину. Але уже, судячи з настроїв у Польщі, Словаччині, Угорщині… легко спрогнозувати — краще не буде.
Їхня цивілізованість тримається на натруджених плечах і могилах воїнів ЗСУ. Якщо так станеться, що Україна впаде, на ультиматум Путіна дружно і одноголосно західні перелякані урядовці візьмуть під козирьок: есть, забирайте тих громадян України (гадаю і Молдови)… вони ваші…
Віктор Лешик
