Сьогодні минає 210 років від дня народження Тараса Шевченка. Від початку великої війни його ім’я і його вірші так актуалізувалися, що, мабуть, тільки ледачий не згадує принагідно імені Кобзаря й якої-небудь цитати з його поезій, а ті цитати, яку не візьми, зараз і справді моторошно доречні, мов щойно вимовлені.
Щоб відчувати, а, отже, й любити його поезію, воістину треба бути українцем природнім, так би мовити, кість від кости. Тільки тоді у серці забринять ті глибинні невидимі струни, яких так несхибно, з такою дивовижною легкістю і водночас з вражаючою потугою торкаються пальці нашого Кобзаря.
… Зазбиралось на дощ, а пиздячити ще далеченько. І дорога убита, неначе дорога АТО. На узбіччі стоїть голосує попутніх Шевченко. Я спиняю і він підсідає до мене в авто.
Тема надзвичайно серйозна й особливо для тих, хто вважає, що виїхав (або втік) з України назавжди. Цивілізовані європейські країни і нагодують, і дах дадуть, і роботу підшукають. Насильно, думається, повертати нікого не будуть. Отут, мої милі земляки, треба глибоко вдихнути і прочитати маленьку лекцію від історика Тоні Джадта щодо цивілізованості західних урядів, яка була проявлена зовсім недавно в 1945-1947 роках після перемоги над Гітлером.
Коли я займався декомунізацією в області, здивувало, що кілька людей пропонували декомунізувати … гетьмана Богдана Хмельницького. Один з них, що називав себе офіцером ізраїльської армії і навіть виставляв відповідні фото, доводив, що таки да, точно треба Хмельницького зняти з п’єдесталу у чернігівському сквері біля П’ятницької церкви. Згодом його звинуватили у шахрайстві і він десь зник, коли почалася російсько–українська війна.
Ось і казочці кінець про всенародного улюбленця, кумира всія Ukraine, непорочної ікони, героя всіх героїв, володаря найвищого рівня довіри серед усіх сущих публічних персон країни. І чим тепер народний кумир відрізняється від Венедіктової, яка виторгувала посаду посла в Швейцарії взамін за мовчазне покривання політично зумовлених злочинів у Генпрокуратурі?
