Сніг сіється і сіється… Запорошує наш сад, перемітає вузьку стежку і мої сліди… В такі хвилини я почуваюся трохи Робінзоном. Нікуди не йду. Нікого не чекаю. Навколо мене – біла німа пустеля… Все те, що так недавно рясно цвіло, буяло , п’янило і було мені райським садом, тепер – принишкло, зіщулилось, замовкло аж до весни. І часом мені здається, що я – сама-самісінька на цьому велетенському білому острові… Така тут глибока тиша…
Але ось гукає мама. І віддає черговий наказ: принести з підвалу яблук! Будемо квасити з капустою!
Біжу. Набираю. Несу. Є робота: січемо капусту!!! З морквою і яблуками… Ох, і смакота ж буде!!! І відступають думки про порожнечу. Бо наші яблука такі гарнющі! А пахнуть як… І ми з мамою вправно в чотири руки швидко -швидко січемо….
— Дрібніше, доцю, дрібніше! — за звичкою повчає мене мама. — Куди ти такий кавалок кинула? Січи дрібненько!
Але я зовсім не серджуся. Навпаки так хочеться зараз підкорятися мамі. Стати для неї маленькою. Дати змогу її втомленій роками і роботою душі стати зараз великою-великою у цій дивній магії перетворення. І диво стається!
Наш старий довжелезний стіл покривається високою мереживною горою тонесеньких капустяних стрічок. А ще посічена капуста у великих каструлях і тазах! А в дрібніших тазиках — яскраво-оранжева морква. А ще пахучі яблука! Це так гарно і кольорово!
І мою втомлену маму не впізнати! Зараз вона така могутня, сильна і красива! І радість бризкає з душі! І ми з нею — щасливі-щасливі…
Тепер я точно знаю, що ця біла німота за вікном розсіється, щезне, мине. І згодом знову все оживе, затьохкає, затремтить від бажання і втіхи… І в нашому весняному саду знову розквітнуть молоді яблуні…
Дочекаємось, мамо!
Антоніна Палагнюк
