Суспільство

Марек, з яким ми матюкалися на їдиш

Символи скрізь, а читати їх ми не вміємо… У місті Сторожинець, на вулиці Восточна, у 1960-тих роках жив один з моїх друзів, якого звали Марек. Я тоді ще мешкав на вулиці Кобилянської. Я тоді був малим, і прізвища мене не «колихали». Марек, і все. Ми навіть не розуміли, що ми з ним дружимо.

Ми вдвох ходили до лісу, за танкову дорогу, і аж до пасіки, до якої танками звезли руїни палацу Фльондура. Бо він був румун — пояснили нам радянські солдати російською мовою. Там ми вчилися пити березовий сік, який добували з дерев самі, своїми ножами, і пили воронячі яйця, і курили папіроси «Шахтарські», за 6 копійок пачка. Марек вчив мене не боятися радянських солдатів, і матюкатися на їдіш. А я його вчив матюкатися узбецькою, і нам ніколи не було нудно.

А потім Марік поїхав до Ізраїлю, зі своєю родиною. І я про нього більше ніколи не чув, так і не зрозумівши ролі імені Марек у моєму житті.

Аж поки, вже у 2000 роках, не познайомився з викладачем журналістики, якого звали Marek. І тепер я товаришую з Мареком, який працює на ВВС. Почувши його ім’я вперше, я одразу відчув, що цьому чоловікові можна довіряти. Так воно і сталося. Бо той лондонський Марек Бекерман багато в чому допоміг мені у просуванні знань про європейську журналістику в Україні. З цим сучасним Мареком ми спілкуємось польською, хоча він знає і купу інших мов. Здається, він тепер у Киргизстані.

Отакий слід, немов від комети, яка двічі пролетіла крізь моє життя, залишило у моїй пам’яті ім’я Марек. Днями у них була Ханука, а в нас — Андрія. От мене й пробило на спомини… Друзі не зникають, навіть коли їдуть кудись далеко і надовго.

Володимир Сердюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.