Закриєш очі, а ці картини стоять і досі перед очима. Болісно і радісно одночасно. То був справжній Час Гідності! Згадалося…
Мені не байдуже, ким будуть наші діти!
І ким вважатимуть себе не все одно!
Я хочу вірити, а згодом і радіти,
Що їм у спадок не дісталося лайно.
В одне злилися вихідні і будні,
Крізь дим Майдану, майже навпрочуд,
Ми навмання крокуємо в майбутнє
Під заклики проплачених Іуд.
А діти грають кожен в своїй хаті,
Бо страшно пса виводити на двір.
І чує хлопчик, як бухтять гранати,
І вперше розуміє слово «мир».
Він не піде до школи рано вранці,
Додавши зайвих матері клопот,
А десь в палацах зранку можновладці
Тим часом будуть лаяти народ.
Вони накрали більше за можливе,
Та їм прощає все казенний бог,
А наш народ злиденний та щасливий
Останнє ділить на десятирьох.
Народ не натовп! Люди не тварини!
Достойні всі ми кращого життя!
Тому щодня історію творімо,
Якщо не байдуже нам діток майбуття.
Євген Рибчинський,
січень-лютий 2014 р.
