Купила огірків, трохи зелені на салат, пройшла вздовж звабливих лав яскравої їстівної всячини, не реагуючи на енергійні гучні заклики й припрошування молодих продавців про «смачно й недорого». Пішла, неначе в музей під відкритим небом, в оту окрему частину чернігівського Центрального ринку, де людва чернігівська продає свій домашній крам (а для когось – то ж хлам).
Мені завжди цікаво було походити якийсь час посеред артефактів минулого. Там неначе пірнаєш з головою, затамувавши подих, у давно прожиту епоху. Я вже, напевне, доволі довго живу в цьому світі — є що згадати.
Чого там тільки немає! Мільйон товарів. Багато що з розмаїття таке знайоме ще з дитинства: всі оті міщанські посудинки, рибки-чарочки, рогаті олені, машинки, буратіни, ведмедики, голі та вдягнуті пупсики, ляльки з сумними очима, у вбранні різних десятиліть минулого століття (де ж їхні хазяйки?:). А також тарілки, ложки, виделки, чашки, миски, сервізи, статуетки, платівки, праски, фляги, ремені, залізяччя різного призначення, жіночі прикраси і книжки. Книжки. О!
Поки розглядала, затуляючи очі від сонця, викладену просто на землі “бібліотеку” з десятками “кухонь” різних народів, “порад домашній господарці”, “уроків шиття”, “рецептів на всі смаки”, детективів, побачила, як невиразної зовнішності низенький чоловік вихопив з поліетиленового прилавка на землі щось маленьке, тоненьке, пошарпане (я встигла зафіксувати прудким оком тільки слово “футбольні”) і запитав продавця:
— Що хочете за це?
— П’ятдесят гривень, — не змигнувши оком, сказав літній господар словесного краму.
— А так, щоб нам отут не балакати на сонці, а купити? – неголосно поцікавився перспективний покупець.
Я завмерла. Намічався реальний урок динамічного торгу. Про таке в книжках читала, але впритул досі не бачила. Я так не вмію.
— Сорок гривень.
— Ви при своєму розумі? За оцю нікчемну брошуру?
— Тридцять. Тільки для вас. Ви — перший покупець сьогодні.
— Для першого ж завжди діє знижка. Чи не так?
— Двадцять п’ять.
— Не смішіть. Кому воно оце треба тут у Чернігові? Де ви знайдете тут тих, кому цікаво, хто й коли у яких матчах і з ким скільки забив голів?
— Двадцять гривень.
— Десять.
— П’ятнадцять.
— Десять. Моє останнє слово. І я пішов. Я ось вже йду геть з цією нікому в цьому місті зараз, крім мене, не потрібною брошурою.
— Та ладно. Дістав вже. Чорт забирай! Який там зараз футбол. Коли війна. Забирай вже за десятку. Нехай буде по-твоєму.
Гроші плавно перейшли з кишені в кишеню.
Заворожено, невидима для них, але поруч, спостерігала за магією торгу. Продавець і покупець були захоплені вербальним контактом один з одним. Унікальний для одного товар мав або залишитися на ринковому асфальті й поліетилені, або посісти почесне місце в чиїсь дбайливо зібраній бібліотеці футбольного фаната.
Мене вони не помітили.
От треба вміти збити ціну з п’ятидесяти гривень до десятки! Але ж то була тоненька пошарпана брошура (навіть не повноцінна книжка). Я б на таку й не глянула – футбол не моя парафія.
Далі я ходила якийсь час такими собі “галсами” поміж рядами з крамом і хламом: що для когось хлам, то для когось – крам (так на базарах було і буде завжди). А потім побачила цікаве.
Посеред рядів з прилавками краму й хламу непорушно вклякли статуями над старим стільцем двоє немолодих чоловіків у непримітних курточках. На стільці стояв ящик. На ящику — стара, заяложена тисячами ковзань днищами фігур, шахівниця (я ж знаю старі радянські шахівниці — там здоровезні шахові фігури).
Ці чоловіки, явно з іншого виміру, забули з полудня про свій крам (чи хлам) і грали нову шахову партію посеред гамору, торгу, сонця, сигналів повітряної тривоги. Гра була в розпалі. Я це також зрозуміла. Було ясно, що оці двоє нікого й нічого довкола себе не помічають. Який там торг, людоньки?! Що за день? Хто — кого? Чорні? Білі? Шах? Мат? Цугцванг?
Я постидалася сполохати цю їхню шахову паузу своїм непроханим вторгненням. Не торкнула за плече ближчого і не сфотографувала фігури партії на дошці, щоб потім показати сину-першорозряднику з шахів: так хто ж там кого в перспективі може здолати?
Отакий базар на другий рік війни з рашистами. Поміж повітряних тривог. Згадала, що один із знайомих літніх шахістів-майстрів, який часто навідувався до редакції, де я працювала редактором, мав гарну примовку: «Дурнів поміж шахістів немає».
Інеса Фтомова
