Власне, московський журнал «Наш современник» був завжди ворожим до України і всієї НеРосії – ще коли він надходив у нашу обласну бібліотеку імені Королєнка, я читав його, щоб відслідковувати здвиги російського нацизму з перших вуст. Адже цей журнал, редагований Станіславом Куняєвим, навіть серед інших московських видань всі роки вирізнявся густим смородом ненависті та брехні, рядженої у публіцистичність.
Навіть редактор журналу «Москва», який теж не блискотів лібералізмом, Лєонід Бородін, важко сприймав куняєвих, кажучи, що ті в його рідному Сибіру бачили тільки жирну рибу в річках, але відмовлялися бачити сталінсько- брежнєвські табори…
Тепер же на сайт журналу «Наш современник» я заходжу як українська ДРГ на Брянщину… Що ж там кажуть мої розвіддані? Журнал російських нацистів сумує за старшим лейтенантом, героєм з позивним «Камчатка», 
який відзначився в боях на Херсонщині і загинув біля села Потьомкіно. Його й поховали на Камчатці і в автора розповіді не виникло жодного питання: а чого він поперся на Херсонщину, які такі російські землі він там захищав?
Проте, таке питання й не могло виникнути – адже ще Гоголь, наш Гоголь, показав, як типовий російський подлєц Чічіков, скуповуючи мертві душі, мріє осісти на Херсонщині, на теплих землях, на кавунах… Чомусь не на Пензенщині і не на Вологодщині… Хто там каже, що література не виховує? Ба, більше – вона закладає у підсвідомість росіян імперську жагу пертися на чуже і красти його, перед тим помивши чоботи в Індійському океані (як мріяв Жіріновскій) чи, на крайняк, у Босфорі (як закликав Достоєвський)…. А чоботи у них завжди брудні, бо ж «пол-Европы прошагали, проползли». Повзли б і далі…
Старий нацист Алєксандр Проханов пише про «донбаський період російської історії», і в нього цар Ніколай II все програв, бо не пам’ятав війну, а ось його улюблений Сталін – пам’ятав, тому, мовляв, другу світову виграв. Звісно, Проханов навіть на смертному одрі не признається, що СРСР Сталіна третину другої світової був союзником Третього Рейху, і що без американської допомоги сидів би його улюблений диктатор десь за Уралом в кращому разі….
Полаявши Фрідмана з натяками на єврейську змову проти Росії, Проханов вимушено все ж визнає: «Государство в опасности. Слышно, как потрескивают его шпангоуты и балки, как чудовищные льды наваливаются на его борта». І при цьому цинічно пише, що мрія росіян жити в світі без насилля, в гармонії з природою і космосом. Певно, 14- річний хлопчик у Лизунівці під Новгородом-Сіверським чи 72-річна бабуся в Іванівці біля Семенівки, щойно вбиті російськими керованими авіабомбами, якраз і заважали отакій гармонії русского міра…
А знаєте як закінчує свій оскальний опус старий нацист? О, це знаково: «Русская культура сегодня нуждается в танке – духовном и земном». Звісно, який «духовний танк» — просто нездалий образ письменника- мілітарі, а ось земні російські танки українці палять знатно – уже більше трьох тисяч цих «охоронців русской культури» спалили….
Цікавий епізод, що так характеризує російську ментальність, розповідає син редактора журналу і сам літератор Сєргєй Куняєв. Коли Вадим Кожинов (це один із стовпів російського шовінізму) проводив вечір Тютчева, то прочитав його вірш, у якому автор бачив Константинополь… столицею Росії, адже кордони Росії, на думку цього дрібного чиновника у російському посольстві в Саксонії, «от Нила до Невы, от Эльбы до Китая, от Волги по Ефрат, от Ганга до Дуная…».
Так ось, коли пролунала ця макабрична маячня, у залі заревів головний маршал бронетанкових військ, герой Совєтського Союзу Павєл Ротмістров: «Просрали Константинополь!». Виявляється, він в кінці 1944 року настоював від південних кордонів окупованої Болгарії наступати на Туреччину. Так, як і Жуков хотів наступати з Берліна у Париж… Але Сталін розумів, що союзники – США та Великобританія такого нахабства йому не дозволять. Проте, здавалось би, дикі плани Достоєвського, виявляється, абсолютно живі і в 40-і, і в 70-і роки ХХ століття та й, як бачимо тепер, і в наш час. Ось тільки руки загарбників стали короткуваті, хоча і вчепились мертвою хваткою в Крим, Донбас, Приазов’я, Абхазію, Придністров’я…
Є в журналі і проза й поезія. Яка її вартість художня? Як каже один із авторів, «догорают на братской войне спички… спичечные коробки». Настрій, одначе…
… Письменники, як люди духовних сутностей, часто вловлюють візію майбутнього, виражаючи її образами, що не завжди прочитуються сучасниками, та настроєм. Так ось, судячи із журналу «Наш современник», російські поети і прозаїки бачать похмуре майбутнє своєї Росії. І тут вони не помиляються.
Василь Чепурний
