Є українська культура, а є російська культура. Вони досить різні, аж протилежні. І, подібно до біовидів, не схрещуються. Але при нагоді — змішуються. І набираються одна від одної всяких дрібниць. Як ото сірко бліх. Матюки — це не просто московські блохи, це органічна й невід’ємна частина їхнього способу життя. Для нас матюки не є органічними, і коли українське суспільство набирається тих чужих бліх (у процесі змішування), то потім довго, але неухильно відторгає, здихується їх, чиститься до повернення своєї природної гігієни.
Українські козаки, солдати, робітничий клас, міський люмпен не могли уникнути змішання, а тому часто набиралися тих бліх і були їх рознощиками. Селяни мали значно менше контакту з блохогенним середовищем, тому в село ці прояви «культури» проникали менше й виводилися з ужитку швидше.
Моє повоєнне сільське дитинство (1944-1950) пройшло без матюків. І тільки сусідство залізничної станцїї та ремісничо-торговельного райцентру призвело врешті до певної асиміляції цих «культурних перлин». Осмислюючи цю асиміляцію, я доходжу висновку, що самі собою матюки не такі вже й страшні, як ото лякали нас (і тепер лякають) старпери та богомільні баби. Воно вроді як ті ж блохи чи воші: ну, завелися, ну гидкі, ну, не дають спати — але ж не смертельні! І при бажанні можна їх вивести. Декому навіть подобається періодично чухатись. Але не варто забувати, що означали воші в тифозних бараках, окопах і навіть у занедбаних господарствах. Це були повноважні посли Смерти!
Якщо люди опускають руки перед вошима, то десь тут недалеко бродить і їхня, людська, Смерть. Якщо народ, набравшись матючної культури, сприймає її як свою І ВЖЕ НЕ ПРОБУЄ ЗДИХАТИСЬ, то це трупний знак. Цей народ утратив, можливо й незворотно, свою культурну ідентичність, а отже свою етнічну сутність. Він стає підходящим погноєм, гумусом для засіву чужої культури.
Це все, що треба знати про матюки. Більш нічого не треба знати.
Василь Триліс
