Аліса

Пітьма. Суцільна темрява. Ані звуків, ні запахів. Оглушлива тиша. Здається, годі збагнути чи ще існуєш. Тут губиться час, нічого крім пітьми, безкінечної безодні… І раптом чую голос. Це не слова, радше схлипування крізь сльози, що уривається криком відчаю. Я обернувся на звук і щодуху подався за ним. Що більше я тягнувся, тим ясніше бачив примарний навскісний промінь світла, десь там в далечині – маленький, але такий яскравий спалах надії…

1.
— Аліса, ти почистила зуби? – звернулася мати до шестирічної русявої доньки, яка сиділа на ліжку і роздивлялася зорі, що яскраво сяяли за вікном на темному небі.
— Так, мамо, – відповіла дівчинка і застигла в очікуванні чергового питання.
— А молитву прочитала? – мати зиркнула на доньку пронизливим та недовірливим поглядом.
— Так, мамо, прочитала, – Аліса поглянула на маму і серце її забилося, ніби у птаха, якого зловили в клітку.
— Точно? – материн погляд став пронизливим. – Ти мені не брешеш?

Аліса видихнула повітря маленьким носиком, рясно всіяним веснянками, скривила тоненькі губи і склала руки у молитві. Вона квапливо взялася читати «отче наш». Але її душа тихо плакала і вона тієї хвилини вирішила, що говорити правду матері нема сенсу – мати їй все одно не вірить. У свої шість років Аліса відчула недовіру до найближчої людини.
— Мене не обдуриш! – самовдоволено додала мати. – Якщо я сказала прочитати молитву на ніч, то ти читаєш молитву, а не брешеш мені!
— Так, мамо, – докінчивши молитву, промовила Аліса і сховалась під ковдру.
— Добраніч, – мати вимкнула світло, закрила за собою двері.
— Добраніч, мамо, – відповіла Аліса навздогін, — лишіть двері відкритими, мені страшно.

Вона тихенько плакала від страху під ковдрою, бо боялась темряви і єдине, що рятувало її – яскраве сяйво зірок на небі, серед яких, їй уявлялося, вона кружляє. Натомість з темного кутка, їй здавалося, хтось за нею споглядав…

Недільний ранок починався як завжди зі збирання до церкви, яким нервово керувала глава сім’ї, а заодно ще й рятівниця душ доньки та чоловіка Олена.
— Толік, — кричала вона з ванної кімнати, — давай швидше, бо запізнимось! Батюшка нас не чекатиме!
— Олено, спокійно, – відповідав чоловік, зав’язуючи краватку. – Нічого не трапиться, якщо трохи спізнимось.
— Нічого страшного?! – Олена вийшла в коридор з білою хусткою на голові. – Через те у тебе і проблеми на роботі! Бо вряди-годи хрестишся, і молитву не читаєш, коли всі читають.
— Я читаю, – Анатолій дивився на дружину через дзеркало.
— Читає він! Ти думаєш я не бачу?! У тебе навіть вуста не ворушаться.
— Я потайки читаю.
— Потай Господь, – вона перехрестилась, – не чує. Треба вголос!
— Гаразд, ходімо.
— Аліса! – заволала на всю квартиру Олена. – Швидше давай!
— Я готова! – радісно повідомила донька, вибігаючи зі своєї кімнати.
— Що ти наробила?! – з роздратуванням закричала мати. – Ти що вдягла?!
— Платтячко… — тремтячим від страху та хвилювання голосом мовила Аліса і її серце несамовито забилося.
— А що? Гарне плаття , – сказав батько і усміхнувся донці.
— О, Господи, боже мій! – Олена здійняла руки догори. – За що мені це все, боже?! Я сказала синє плаття! Синє, а не в оці квіточки! Господи, що люди в церкві скажуть?! Я ж спеціально поклала тобі на ліжко плаття, яке треба було вдягти, ти сліпа, Алісо?!
— Я… — Аліса не могла видушити з себе ані слова.
— Пішла! Переодяглася! – єфрейторським тоном наказала мати. – Тепер через тебе ми запізнимось! Все через тебе! Господи, за що мені це?!

Аліса любила літо. Дорогою до церкви вона раділа зелені дерев, що миготіли за вікнами їхньої старенької автівки. Блакитне небо з білосніжними хмаринками увижалося їй з казковими персонажами, які бачила тільки вона.

«Во ім’я Отця і Сина, і Святого духа…» — виспівував священик у супрповоді голосіння бабусь, смутних і стомлених. Посеред цієї геріатричної клумби, наче квітка серед бур’янів, стояла мала Аліса і роздивлялася розписи на стінах храму. Її не стільки цікавили біблійні персонажі, скільки кольори та відтінки фарб, гра світла і тіні на обличчях святих і не дуже, уміло зображені невідомими художниками. Вона захоплювалась живописом, музикою та книжками, але не тим релігійним чтивом, що так доскіпливо нав’язувала їй мати, а казками – вона їх дуже любила. Розглядаючи стіни храму, Аліса уявляла як сама розписує їх, уявляла як тримає пензля і водить ним по одягу та деревах, наносячи насичені яскраві кольори… Її мрії обірвав раптовий і різкий удар по руці, в якій вона тримала уявного пензля…

— Аліса, — прошипіла мати крізь зуби, — ану, швидко перехрестилася!
— Правильно, правильно, — підтримала Олену бабця у темній хустці, що стояла поруч, — бо не хреститься дитина, як треба!
— Не ганьби мене перед людьми! – шипіла мати і пропікала доньку поглядом.
— Вибач, мамо, – тихо перепросила Аліса і перехрестилася.
— Не так! – Олена штурхонула доньку в плече, від чого та аж заточилася. – Хрестися правильно!

Аліса зціпила губи і почала пригадувати майстер-клас матері із хрестоприкладання. Тієї миті подув легкий вітерець, привнесений протягом, і задув свічки на підсвічнику перед образом Миколая Чудотворця. Низенька бабця, що стояла поруч, кинулась до підсвічника перед образом Діви Марії з маленьким Ісусом на руках, аби запалити нову свічку та повернути її Миколаєві. Вона запалювала все нові і нові свічки. Весь підсвічник тепер палав. Але вітер війнув знову, ще дужче, і свічки згасли… Бабця лайнулася і захреститись так швидко і запопадливо, що здавалось сама створювала протяги.

Анатолій стояв біля доньки, дивився на бабцю і ледве стримував сміх. Він намагався приховати емоції, і йому те майже вдалося, проте їх неможливо було приховати від власних дітей – Аліса уловила ледь помітну батькову посмішку і вже донька з батьком сміялись очима.
— Ану, припинили! – зашипіла на них Олена.
— Все, – сказав Анатолій і вдихнув на повні груди повітря, що просякло парфумами, запахом воску і ладану, – заспокоїлись.
— Ти теж заспокоїлась, негайно! – мати знову штовхнула Алісу.
— Олено! – пошепки сказав батько і притис доньку до себе. – Досить її штовхати.

Олена кинула на нього хижий погляд і відвернулася з таким виразом, що Анатолій зрозумів – скандалу вдома не уникнути. За мить біля столика у кутку з’явився священик. Він голосно читав молитву, довго хрестився і нарешті всівся на стілець. Олена вхопила доньку під руку і потягла до великого і пузатого служителя культу, під яким рипів утлий стілець і здавалось будь-якої миті може тріснути, розлетітися на друзки. Вона нахилилась до Аліси і стиха, але щоби було чути навсібіч, сказала: «І не забудь признатися, як ти не слухаєшся маму і смієшся в церкві». Священик, завважив дитину, кивнув їй рукою і припідняв єпитрахиль. Аліса боязко ступила до нього і схилилась на коліна. Священик накрив їй голову, Аліса набрала повні легені повітря, затамувавши подих. «Чи каєшся у гріхах своїх?» — спитався піп. «Так, каюся, святий отче» — відповіла вона завчено.
— Який твій гріх?
— Не слухалася маму, – відповіла Аліса і раптом відчула, як на неї війнуло неприємним штином попового дихання. Її знудило, стало зле, вона намагалась погамувати блювотні хвилі, що збирались десь всередині і просилися назовні.
— Маму треба слухатись! – війнуло смородом з-під єпитрахилі.

Аліса вдихнула того чаду, їй запаморочилась голова і вона не стрималась, виблювала… Піп відсахнувся з виразом огиди. Олена з обличчям наваристого борщу кинулась до Аліси, схопила за руку і потягла від священика, який огидно плямкав і відвертався, жестами благаючи, аби дитину забрали геть. «Які демони в тебе вселилися?!» — репетувала Олена, поки вела Алісу до лавки, на якій сиділи, ніби курки в курнику, бабусі, запнуті вовняними хустинами та осудливо зиркали на дівча. «Вибач, мамо», — ковтаючи сльози, благала Аліса. Вона плакала, мати трясла її і примушувала заспокоїтись. Анатолій не міг на те дивитися. Він підійшов, узяв дитину на руки і подався до церковної брами. Олена з нервовим багрянцем на обличчі пішла за ними.
— Ти як, мала? – вже за брамою присівши на лавку, запитав батько.
— Пити хочу, – мовила Аліса.
— Пити вона хоче! – репетувала Олена. – Ти що там накоїла?! Зганьбила мене перед всею церквою! Як я тепер буду батюшці в очі дивитись?!

Аліса раптом звела очі і поглянула на матір таким суворим поглядом, якого Олена ніколи не бачила. Її очі змінились. Вони ніби втратили колір, але світилися дивним сяєвом. Це були очі, вже не її дитини, і Олена відсахнулася.
— Досить. Я забираю її додому, – сказав Анатолій дружині. – Ми їдемо.
— Яке їдемо?! – спробувала заперечувати Олена. – Святе причастя ще триває!
— Олено, їй погано, ти це розумієш!
— Ну, то їдьте!, – кинула Олена і попередила, — вдома поговоримо!
— Ходімо, мала, – сказав Анатолій і взяв доньку на руки. –Дорогою з’їмо морозиво. Маємо зо дві години спокою.
Аліса посміхнулася, обняла батька за шию і вони попрямували до автівки…

2.
За обідній стіл сім’я сіла мовчки. Лиш Анатолій та Аліса взялися за столові прибори як Олена закашляла.
— Нічого не забули? – промовила вона зверхньо.
— Ти про що? – спитав Анатолій.
— Я про що?! – вона гучно пхекнула і театрально засміялася. – Я про те, що ви двоє влаштували в храмі божому!
— Олено, давай поїмо, а тоді поговоримо. Гаразд? – намагався залагодити чоловік.
— Ні, я хочу говорити вже! – зловтішно мовила Олена.
— Трясця, – не стримався Анатолій. – Олено, поїмо, Аліса піде до кімнати і ми спокійно поговоримо.
— Я тобі сказала, що говорити хочу зараз, – почала закипати жінка.
— Алісо, візьми тарілку і поїж у своїй кімнаті. Добре, доню?
— Ну звичайно! Тато у нас хороший, а мама погана! – з драматизмом, що не віщував нічого доброго відповіла Олена.
— Іди, Алісо, – батько підморгнув донці і зітхнув.

Аліса знала, що далі відбуватиметься, вже бачила і чула не раз. Вона зціпила зуби, кинула тривожний дитячий погляд на батьків, мовчки взяла тарілку і пішла до своєї кімнати. Вона прибрала зі стола олівці та розмальовки, поставила тарілку, а сама сіла на ліжко, застелене покривальцем і обхопила коліна руками. За стіною чулися голоси батьків, які сварилися. Вони проклинали і звинувачували одне одного. Аліса намагалася затулити вуха долонями, але голоси, ніби рентгенівські промені, пронизували маленькі дитячі рученята і лили в її вуха отруту. На її очах виступили сльози.

«Привіт», — почула раптом Аліса тихий голос. На краю її ліжка сидів чоловік. Він був зодягнутий у лахміття. Дивився на Алісу карими очима з легким острахом. Вона спершу заціпеніла, проте наступної миті опанувала себе і щодуху заверещала. Вийшло пискляво, але пронизливо. Незнайомець зник раптово, як і з’явився. Голоси за стіною стихли і за хвилину до кімнати прибіг батько.
— Доню, що сталося? – запитав і обняв її за плечі.
— Що таке? – перелякано спитала Олена. – Що сталося?

Дитина неспокійно дихала, схлипувала, але до самого вечора не промовила жодного слова. Між тим сварка батьків відновилася з дужчою силою, але Аліса того вже не чула, вона заснула, зморена і заплакана. Малі діти швидко забувають сварки старших. На ранок Аліса була в доброму гуморі. Вона майже забула і сварку, і недільну подорож до церкви, і попів сморід. Проте дехто всього того не забув… Той дехто чи дещо сиділо на дитячому ліжку і прискіпливо вдивлялося у невелике дерев’яне розп’яття на стіні дитячої кімнати. Його погляд блукав із хреста на ікону з зображенням Ісуса, і навпаки…

Коли батько пішов на роботу, Аліса ще спала. Обідньої пори почався урок французької мови. Олена якось вирішила, що донька має знати французьку і взялася читати їй власний курс. Було би перебільшенням сказати, що сама Олена добре знала французьку, мала сякі-такі початкові знання, тож принагідно вчилися обоє – і мати, і донька. Проблема була у надто запальному характері Олени: збагнувши певне правило, вона вимагала негайного розуміння і від доньки, а коли та щось не могла второпати, вибухала гнівом і роздратуванням. Гнів «учительки» посилювався непосидючістю доньки та її щохвилинним відволіканням на «зайве», що притаманне дітям її віку. Через те такі уроки зазвичай закінчувались образливим криком Олени, від якого у Аліси завмирала душа. Дівчинка, захищаючись, вигадала «спосіб мушлі»: коли крик матері з образами і лайкою ставав нестерпним, Аліса уявляла, ніби у неї за спиною виростають велетенські білі крила, як у лебедів; вона накривалась ними з головою, поринаючи в суцільну тишу, де не чути ні погроз, ні звинувачень.
— Я сто разів повторила! – кричала мати на доньку, хоч та уже накрилась «крилами» й не чула. – Ти щойно говорила правильно! Що сталося тепер, чому безтямно лупаєш очима?!

Олена сатаніла, її обличчя багряніло, на шиї здувались вени. Не тямлячи себе, дала донці запотиличника, схопила її за руку і потягла з кухні. Те було для Аліси страшнішим за крик. Олена закрила доньку на засув у ванній кімнаті.
— Люди у твоєму віці вже гроші заробляють! – чулося зовні. – А ти не можеш речення повторити! Сиди там і подумай над своєю поведінкою! Нездара!

Аліса притулилася лобом до дверей і плакала. Вона вже не вперше мала таке покарання і знала: благати і кричати – означає лише розлютити матір дужче. Добре, що сьогодні ясний сонячний день – світло проникало крізь невелике глухе вікно між ванною кімнатою та кухнею, тож тут було не так темно та моторошно. Те однак мало втішало. Аліса плакала і картала себе, що не могла запам’ятати правильну вимову клятого французького слова, і що вона така безпорадна, адже в її віці «люди вже заробляють гроші».

— Привіт — нараз почула Аліса тихий і вже знайомий голос. Вона обернулася і вклякла. На краєчку ванни сиділа та сама постать, яку вона бачила нещодавно у власній кімнаті. Аліса намірилась знову заверещати, але незнайомець раптом так дружелюбно склав руки у молитві.
— Зажди! – благально промовив він. – Прошу! Я не скривджу тебе. Повір.
— Хто ти? – тихо спитала Аліса.
— Це я був учора в твоїй кімнаті. Але ти так верещала, що мусив зникнути.
— Мені не можна говорити з незнайомими людьми.
— Зоел, – сказав незнайомець і простяг їй руку на знак вітання. – Мене звати Зоел.
— Нема такого імені, – недовірливо мовила Аліса, роздивляючись його обличчя.
— Можливо, але я маю саме таке ім’я, – він винувато опустив очі.
— Мене звати Аліса, – вона акуратно взяла його руку.
Зоел поглянув на неї і посміхнувся. Його обличчя було блідим та худорлявим, карі очі дивилися з острахом та цікавістю.
— У тебе якесь дивне ім’я, – зауважила Аліса і всілась на підлогу.
— У тебе також не зовсім звичне.
— Чому це воно незвичне? – обурилася Аліса і насупила брови.
— У тебе є подруги з подібним ім’ям?
— Нема, – на хвилину завагавшись, відповіла вона і підозріло глянула на Зоела.
— Ну, от.
— Ти звідки?
— Здалека.
— Ну, то звідки? – доколупалася Аліса.
— Я і сам достеменно не знаю.
— Як це?
— Та ти дістала! Не знаю я.
— Що дістала? Я нічого не діставала, – Аліса показала йому руки долонями догори.
— Часто ти так тут сидиш? – повернув до іншого Зоел.
— Тут? – Аліса опустила очі, потупившись у підлогу. – Буває.
— Зрозумів.
— Бачиш вікно? – Аліса тицьнула пальчиком під стелю.
— Бачу.
— Тато наклеїв на нього кольорову штуку. Якщо добре придивитись, то там можна розгледіти усіляких казкових звірів.
Зоел присів на підлогу біля Аліси, зазираючи у вікно, заклеєне прозорою плівкою, яка нагадувала вітраж, проте казкових звірів не завважив.
— Ну, бачиш? – запитала Аліса
— Ні.
— Та як?! Оно, черепашка, а там — лис.

Вони сиділи на підлозі, дивилися на лже-вітраж. Аліса захоплено розповідала про казкових звірів, яких Зоел не бачив і просто дивився у вікно, наслухаючи дитячий голос. Він ніколи нічого не чув, окрім власних думок, не бачив світла, тим паче кольорів.

Двері рвучко відчинились і в проймі з’явилась Олена.
— З ким ти розмовляєш? – погрозливо спитала вона.
— Ні з ким, – лякливо мовила Аліса і скочила на ноги.
— Ти вважаєш, я страждаю на галюцинації?
— Ні, – відповіла, хоч і не розуміла значення цього слова.
— Тоді з ким?
— Сама собі.
— Виходь і йди до кімнати.

Аліса прошмигнула біля матері, аби та не встигла дати їй запотиличника. В кімнаті вона всілася на ліжко і склала руки на колінах. За хвилину увійшла Олена.
— І чого ти всілася? — суворо запитала. – Тобі нема що робити?
— Я не знаю…
— Що ти не знаєш? — гримнула вона. – Прибирай у кімнаті!
— Добре, – Аліса встала з ліжка і завмерла, розмірковуючи, що їй прибирати, з чого починати?
— Що ти стоїш як укопана? Ти не бачиш, чим зайнятися? Прибери на столі! Розкидала свої розмальовки! – Олена стояла руки в боки і роздавала накази.
— Добре, – Аліса заходилася перекладати стос розмальовок з одного кута на інший, бо не розуміла чому вони раптом, акуратно складені, в уяві матері стали «розкидані»?

Олена між тим схрестила руки і споглядала як донька «пересипає з пустого в порожнє», а праворуч від неї стояв Зоел і уважно вдивлявся в Оленине обличчя. Він якусь мить незворушно вивчав його, щось зчитував зі злого жіночого погляду, а потім підійшов упритул і прошепотів їй на вухо: «Іди геть!».

Олена, ніби очуняла і згадала раптом, що пора готувати вечерю. Вона мовчки повернулася і вийшла з кімнати. Аліса лишила розмальовки і подивилась на свого нового друга, ніби на дивовижу.
— Що ти їй сказав?
— Щоб забиралась геть.
— І вона послухалась? – здивувалася Аліса.
— Не переймайся, вона мене навіть не бачила, – Зоел узяв до рук одну з розмальовок.
— А ти вмієш розмальовувати? – запитала Аліса.
— Не знаю…
— Слухай, Зоел, а що ти знаєш? – кинула спересердя Аліса.
— Покажеш як? – він поклав розмальовку на стіл.

Аліса манірно та розважливо взяла зі стосу чисту розмальовку, пенал з фломастерами і всілася на ліжко. Зоел сів поруч і вони припали поглядом до аркуша.
— Зоел, що ти робиш? – запитала Аліса, слідкуючи як той орудує на папері фломастером.
— Та ж розмальовую.., — зніяковів Зоел.
— Не так! Бачиш, ось лінії?
— Бачу.
— За них не можна заходити!
— А! – вигукнув Зоел. – Я зрозумів тепер!

Вони сміялися, доки білий папір розмальовки ставав усе яскравішим та насиченішим. За стіною, на кухні, Олена готувала вечерю. Готувала мовчки, ніби зачарована…

3.
Олена не була недоброю. Вона – людина запальна, сказати б, легкозаймиста. Найбільше, чого не любить – «тупих» людей, а «тупим» вважала кожного, не залежно від віку і статусу, хто не поділяв її думок. Є люди, які підносять власну розумову унікальність до небес, і навіть свято вірять у ту свою унікальність. Єдине, що може похитнути віру таких у самих себе, звісно ж, неперевершених – хіба зустріч з типом віри, який не потребує ні пояснень, ні виправдань. Сліпа церковна віра — чудова концепція, вона не потребує жодних тлумачень чи пояснень, тим більше доказів, в її основі – саме поняття віри як такої, що існує як абсолют. Опираючись на цю концепцію, ті хто вірять та ті, хто цю віру сповідують – завжди непогрішимі за визначенням, їх точка зору непомильна. Звести кінці з кінцями тут не випадає, тут сам чорт ногу зломить. Олена пройнялася цією вірою, вознесла концепцію «сліпої віри» вище за власну думку, і що найприкріше — за думку чоловіка. Її віра вивищилась над сім’єю, над родиною. І навіть при цьому її годі звинувачувати, бо, як на неї, вона рятувала найцінніше – душу. А що може бути важливішим за душу, частку самого Творця? Земне життя – це страждання, послане нам як кара, за гріхи перших людей…

З думками про безсмертя душі, страждання та гріх Олена стояла на порозі церкви і чекала на святого отця, який з’явився невдовзі зі свитою попів та богомільних бабусь, божих кульбабок у білих хустках.
— Батюшка, — мовила Олена, — мені би поспілкуватися з вами.
— Обмаль часу, сестро, – не сказав, а проспівав святий отець і перехрестив Олену. – Всі питання до отця Михаїла.
— Дякую, отче, – Олена покірно схилилась і поцілувала руку із золотим перснем.

Отця Михайла вона знайшла неподалік, на церковному подвір’ї, він розмовляв з якоюсь жіночкою.
— Отче, чи могли би ми поспілкуватися?
— Зачекайте хвилину, — почула у відповідь.
— Мені конче треба! – наполягла Олена.
— Гаразд, – піп щось стиха мовив жіночці, перехрестив її і обернувся до Олени. – Що сталось, дитя моє?
— Це щодо моєї доньки.
— Давайте присядемо, – вказав на лавку.
— Мені здається, у мою доньку вселився демон, — без жодної ноти сумніву заявила Олена.
— Так, – із сум’яттям у голосі озвався священик і глянув на неї, — але чому ви так вирішили?
— Бачили би ви, що ми мали проминулої неділі в храмі божому!
— А, ви про той випадок, – він усміхнувся і похитав головою. – Облиште. Їй просто стало зле.
— Ні! – гаряче запротестувала Олена. – Вона так на мене подивилася… Це була не моя донька.
— Послухайте, — священик поклав їй руку на пече, — вашій донці стало зле… І більше нічого…
— Ви не розумієте! – Оленин голос звучав затято.
— Послухайте, — отець Михайло рвучко встав із лавки, розправив плечі і суворо подивився на Олену, — ви опануйте себе! Це перше. Друге: слухайте мене і навіть не намагайтесь диктувати. Ви зрозуміли про що я?
— Так, святий отче, вибачте, — Олена схилила голову.
— Отже, я наголошую: Вашій донці стало зле, так буває, і це нормально. Шлях віри лежить крізь страждання. На праведника чатують спокуси та випробування. Подумайте про це, сестро. Згадайте Авраама.
— Я розумію.
— Не потрібно розуміти, сестро, потрібно вірувати! – підсумував отець Михайло, перехрестив Олену і відпустив з Богом.

Є у людини одна цікава особливість – продукувати ідеї. Одного разу зародившись, ідея стрімко проростає. Вона тужавіє, пускає коріння, те коріння інколи руйнує розум, а листя ідей чи фобій так почасти розростається, що затіняє здоровий глузд. Істина одна, проте трактують її по-різному. Ідея Олени була якраз проста і саме простотою велична.

Навіть бесіда з отцем Михайлом ту ідею не похитнула. «Донька точно одержима» — крутилася нав’язлива думка в голові набожної Олени. Нав’язлива думка росла, повніла, і спинити її було годі… Трагедія інституту сім’ї випливає з трагічності самого людства. Як істота соціальна, людина прагне взаємин із подібними собі. Проте ми також хочемо владарювати або бути під владою. Ця жага підкорювати знищувала цілі народи, зникали держави. Повелителі карали тих, хто не бажав коритись, не сприймав віру, не жив так, як було велено. Ідея одержимості доньки злим духом настільки заполонила розум Олени, що ознаки того «діагнозу» ввижалися їй тепер на кожному кроці — у рухах, слові, погляді Аліси. Вільне місце ніколи не лишається порожнім, тож позбувшись розуміння та спільників у церкві, Олена шукала суголосності у тих, котрі змішували «живу» і «мертву» воду, настоювали зілля, «виливали наслане». Олена була рішуча не відступати, боротись за доньчину душу, чого б їй те не коштувало…

4.
Коли двері дитячої кімнати раптово відкрились, Аліса і Зоел сиділи на ліжку. Зоел слухав про секрети кольорів та їх відтінків, де найважливішим є відчути правильну пропорцію при змішуванні фарб. Аліса завзято розповідала про основи колористики і тішилася з того як Зоел ловить кожне її слово. Саме тоді до кімнати і увірвалась вихором жіночка похилого віку, зодягнута у чорну сукню, запнута білою хусткою. Аліса замовкла і подивилась на чужинку. Її серце стислося. «Спокійно мала, я поруч», — мовив Зоел, незворушно спостерігаючи за непрошеною гостею. Він зміряв її карими очима з ніг до голови і усміхнувся. Аліса, завваживши посмішку Зоела, заспокоїлась. Вона не розуміла чому, але відчула себе у безпеці, хоч постать цієї неприємної жінки озивалася непевним страхом і тривогою. «Зараз буде весело», — сказав Зоел і встав з ліжка.

Жінка липким, холодним поглядом, схожим на промені локатора, відсканувала Алісу, єхидно примружилась і попросила Олену, яка стояла в дверях, принести стіл. Те прохання-наказ Олена нервовим голосом переадресувала Анатолію, який тяжко зітхнув, скрушно похитав головою, але пішов до іншої кімнати за журнальним столиком. Вся ця ідея з «цілителями» йому була огидною, проте Олена нічого не чула, ні на кого не зважала у своїй рішучості «порятувати» доньку.

Коли столик опинився там, де було велено, жінка з поважним виглядом розклала на ньому ікони, засохлі трави, якісь дрібні поліетиленові мішечки бог зна з чим. Перед образом Діви Марії на тому столі вона запалили високу свічку; свічка палала, тріскотіла і наповнювала кімнату запахом воску і диму. Весь цей підготовчий процес мав супровід незрозумілого неприємного буркотіння з вуст жінки та тихого шепоту Олени, яка й далі стояла у проймі дверей та читала молитву. Приготувавшись, жінка взяла зі столу скляний шкалик, підійшла до Аліси, накапала на палець рідини й намалювала їй хреста на лобі. Аліса мовчки подивилась на Зоела, який, невидимо для інших, стояв навпроти, підпирав стіну плечем і посміхався з того всього. Його посмішка знову заспокоїла Алісу, і вона також почала посміхатися, що роздратувало Олену, проте вона стримувалась і мовчала.

«Цілителька» між тим увійшла в роль. Вона повернулась до столика з магічною амуніцією, склала руки в щирій молитві і голосно заспівала. Голос мала, треба зауважити, препаскудний, але гучний і деренчливий, від чого Зоел скривився і почухав за вухом. Його міміка з тим чесанням розвеселила Алісу і вона відверто засміялась. Такого нахабства Олена не стерпіла. «Ану, заспокойся!» — гримнула. «Не треба на неї кричати, то з неї нечистий виходить!» — цитьнула жінка на Олену і заспівала запопадливіш, ніж перше.

Від того діалогу вже Зоел зайшовся реготом. «Цілителька» раптом умовкла, її очиці забігали по кімнаті, вона нашорошилась, прислухаючись. «Так-так, то ти мене чуєш», — прошепотів радісно Зоел, відійшов від стіни і став позаду жінки. Він глянув через її плече на свічку біля образу Діви Марії, свічка спалахнула дужче, ще дужче, аж поки не згоріла за мить дощенту і згасла. «Демон дуже сильний!» – голосно зауважила жінка. «Зараз тобі будуть демони!» — роздратовано мовив Зоел, підійшов до дверей, де стояла Олена, і повільно, аби вони гучно скрипіли, закрив їх.

Обидві жінки з жахом подивилися на двері, які самі собою закривались. Олена перехрестилась. «Цілителька» дістала з хустки куряче яйце, щось над ним зашепотіла, ступила до Аліси, здійняла його над головою і запопадливо молилася. До них наблизився Зоел, торкнувся курячого яйця пальцем і підморгнув Алісі. Його очі в ту мить змінилися, набрали якогось болотяного відтінку. Жінка між тим урвала молитву, вдарила кістяком пальця куряче яйце над головою Аліси, але воно не луснуло, як було завжди. Вона ще раз вдарила, сильніше. Яйце взялося тріщинами. Жінка піднесла його до очей – воно було варене. Її пройняв жах! Вона впустила яйце з рук і тієї ж миті почула біля вуха тихий сміх. Вона обернулась і зустрілася з очима Зоела – він посміхався, його погляд, немов гостре лезо, пронизував темну душу «цілительки». Жінка спершу уклякла, потім її почало трясти, а за хвилину вона схопилася за серце і втратила свідомість. Зоел поглянув на Алісу, потім на розп’яття на стіні і мовив: «Репертуар нікчемний. Виставу закінчено, дякую за увагу», і вклонився, ніби актор…

… Анатолій дивився на карету швидкої допомоги, яка від’їжджала від під’їзду. Його мозок відмовлявся усвідомити все, що щойно відбулося. Він просто дивився поперед себе і ні про що не думав.
— Ти бачив? – прошепотіла Олена. – Тепер ти віриш?
— У що? Що наша донька одержима?
— А ти й далі сумніваєшся? Тобі мало доказів?

Анатолій закрив очі, глибоко вдихнув повітря і мовчки зник у під’їзді багатоповерхівки. З балконів за ними спостерігали «небайдужі» сусіди з відкритими ротами.

Аліса лежала на своєму ліжку і дивилася на білі хмаринки за відчиненим вікном. З кімнаті ще не вивітрився сморід трав «цілительки». Цю кімнату ще не раз «обкурюватимуть», і Аліса запам’ятає ці запахи на все життя. Зоел стояв біля вікна, спостерігав за сусіднім будинком, за метушливим побутом людей у ньому і дивувався жалюгідності їхнього життя. Його свідомість вимальовувала чітку картину суті речей і того безумства, в яке людство само себе запроторило. Єдине питання не давало йому спокою: навіщо? Навіщо вони ускладнюють собі життя у цьому світі, сповненому світла, тепла, чистого повітря, у світі з безмежними можливостями? Те нерозуміння його дратувало.

5.
— Чув, маєш проблеми вдома, – сказав Василь, тримаючи келих із пивом.
— Облиш, – роздратовано відповів Анатолій.

Вони зрідка вибиралися на пиво після роботи. Сьогодні був той день. Закрили магазин раніше, аби посидіти у барі неподалік. Після другого келиха зайшлося про негаразди в сім’ях.
— Пам’ятаєш Сашу з паралельної групи в інституті?
— Схожий на жирафа? – уточнив Анатолій.
— Так, високий! То він, бідака, до якоїсь секти вгруз. Спродав усе, що мав. Кажуть, зовсім з глузду з’їхав.
— Буває, – байдуже відреагував Анатолій.
— Ці секти, вони людьми маніпулюють…
— Ти це до чого?
— До того, що треба бути дуже обережним, – Василь надпив і смачно пожував сушеного кальмара.
— Ти, Вася, задовбав. Не маю я нічого з тими сектами!
— От і правильно! Бог єдиний.
— О! Ще один, — тяжко зітхнув Анатолій. – Почитай мені щось із Нагірної проповіді…
— Я не проповідую, а хочу спитати: ти коли сповідався востаннє?
— Вася, я тобі пиво на голову вилию…
— Ну-ну, заспокойся. Розкажи краще, що там у вас із донькою? Якісь неймовірні чутки ходять…
— Менше слухай. Людям аби пліткувати.
— Воно так, але все ж?
— Справді, не хочу про це говорити.

На Анатолія напосілися думки. Йому раптом стало зле, він відчув нудоту і неясну тривогу, яка щохвилини дужчала. З колонок, що висіли над барною стійкою, чувся голос Осборна, його «mamai`mcoming home». Анатолію раптом війнуло холодом по спині, він скочив зі стільця і вибіг з бару. «Не зважай, я розрахуюсь!» — іронічно мовив йому навздогін Василь.

Ще у під’їзді Анатолій відчув запах ладану. Він побіг угору сходами. Відімкнув тремтячими руками вхідні двері… Аліса лежала на ліжку в своїй кімнаті, Олена і якийсь чоловік тримали її за руки. Донька пручалася, благала відпустити. Біля ніг Аліси стояв ще один чоловік, років п’ятдесяти, вбраний у національний вишитий костюм із камізелькою і капелюхом на голові. Він щось єлейно чи то співав, чи то муркотів. Анатолій різким рухом відкинув його до стіни. Той ударився і замовк. «Забери від дитини руки, падло», — заволав Анатолій до іншого, і ті обидвоє, мов налякані щурі, кинулись навтьоки.

— Ти що робиш, ідіот?! – визвірилася Олена. – Нам вже майже вдалося!
— Закрий пельку, дурепо! – голос Анатолія був повен люті.

Олена ще ніколи в житті не бачила його таким. Він був розлючений, його очі палали. Він сів до Аліси на ліжко. «Як справи, мала?» — майже спокійно промовив. «Дякую, тато», — кинулась йому на шию Аліса.
Він не лишав Алісу до ранку. Поки вона спала, Анатолій сидів на ліжку і намагався погамувати лють, що в’їлася йому у мозок. Наступного дня зателефонував Василеві, сказав, що занедужав і бере відгул на кілька днів. Зібрав речі і вони з Алісою поїхали в село до його батьків. Олена лишилася вдома. Розмовляти з нею Анатолій не міг, принаймні тепер, після всього, що трапилось…

— А худюща яка! – зойкнула Анатолієва мати до онучки.
— Привіт! – Аліса радісно кинулась до баби на шию.
— Як доїхали?
— Добре! Добрий день, діду!
— Привіт! – одказав дід Іван. – Доросла яка стала!

Аліса любила їздити до баби з дідом у село. Кури, корови, гуси, крілики… Їй подобалось їх годувати і спостерігати за ними.
— Як доїхали, сину? – спитала мати Анатолія.
— Добре, мамо.
— Де Олена?
— У неї справи в місті.
— Брешеш!
— Ну, то шо питаєте, як знаєте самі?
— Ходімо до хати. Ви ж голодні! Спершу я вас нагодую. У мене там борщ, вареники.
— Б-о-о-о-рщ! – вигукнула у захваті Аліса.

Дивлячись на Алісу, всі посміхнулися і рушили до хати. Біля одвірка Аліса раптом спинилася і мовила, ніби в порожнечу: «Ходімо!». Їй похапцем відповів Анатолій: «Іду, доню!». В Анатолія за спиною стояв Зоел. Він притис указівний палець до вуст, благаючи Алісу про розважливість. Всі зайшли до хати. На подвір’ї залишився лише Зоел…

Тієї ночі в селі було неспокійно. Пси на сусідніх обійстях несамовито вайлували і рвалися з ланців. Худоба в хлівах ремигала, а коні лякливо фуркали. Один старший чоловік уповідав наступного дня, що бачив у вікні посеред ночі «парад планет», на що йому порадили «закушувати»…

6.
Після смачної вечері, бабуся відвела Алісу спати. За столом лишились Анатолій з батьком. Іван дістав пляшку доброго самогону з його власної підпільної гуральні, налив по чарці.
— Що сталось, сину? – запитав, перехиливши порцію.
— Сімейні непорозуміння, – відповів Анатолій і теж випив.
— Річ буденна, непорозуміння мало яку сім’ю минають.
— Вона вважає, що Аліса одержима…
— Олена? – здивувався Іван, наливаючи ще по одній.
— Атож хто?!
— І що ти про те думаєш?
— Я не знаю, що думати. Я безпорадний. Це якийсь безпросвіток, – Анатолій підняв голову і знайшов поглядом у кутку кімнати іконостас, обрамлений вишитими рушниками.
— В нашій сім’ї ти завжди був найдопитливішим, і ставив усе під сумнів. Тепер от і твоя душа роздерта сумнівами.

Анатолій ніби не почув батькових дорікань.
— Вона до квартири якихось ворожок, мольфарів водить… Водила…
— Це недобре, – зітхнув Іван і заходився набивати стару люльку тютюном.
— Чоловіче! Ану, лише спробуй мені тут-во закурити, — мовила до чоловіка хазяйка, що нагодилася до кухні. — Геть на вулицю диміти! – вказала на двері.
— Та ж я тільки тютюн запхав! – буркнув старий.
— Іване! Розбудиш мені дитину – будеш в хліві з коровами спати! Курити на вулицю!
— О, жінки, – незлобливо, але прикро мовив Іван, встаючи зі столу і киваючи синові, аби той ішов за ним.

Сонце вже сіло за обрій, лишивши тонку червону пасмугу, яка ніби розмежовувала небо і землю.
— Підете позавтра до церкви з нами? – запитав Іван, присідаючи на лавку і дістаючи з кишені сірники.
— З вами підемо, – відповів Анатолій і теж дістав пачку цигарок.

Іван запалив сірник, підніс до люльки. Анатолій підкурив від запальнички. Вони майже синхронно пустили з вуст дві цівки диму.
— У нашій церкві є толковий батюшка, – ніби не до сина звертався, а вголос розмірковував Іван. – Поговори з ним, він щось підкаже.
— Добре, поговорю.

Батько і син ще довго сиділи на подвір’ї, палили і думали кожен про своє. Назавтра після сніданку Аліса забагла піти на річку, що була неподалік. Анатолію не хотілось відпускати доньку саму. Але вона зробила такі стражденні очі, що серце батька замлоїло.
— Добре. Але чи пам’ятаєш правила? – Анатолій суворо повів бровою.
— Близько до берега не підходити, із незнайомими людьми не розмовляти, за жабами не бігати, раптом дощ – бігом додому, під вербою від дощу не ховатися…
— Добре, добре! – зупинив її Анатолій, посміхаючись. – Молодець. Біжи, але не довго.
— Єс, – вона поцілувала батька в щоку і вибігла за хвіртку.

Аліса спустилась до річки і побачила Зоела, який сидів на березі біля старого пня і незворушно вдивлявся у зеленувату гладінь плеса. «Зоел!» — радісно вигукнула Аліса. Але він навіть не ворухнувся, мов прикипів поглядом до води. «Зоел?» — перелякано і вже тихо мовила Аліса, повільно схиляючись до його обличчя. «Бу!» — раптом вигукнув Зоел і гучно засміявся.
— Попалася! – втішено сказав Зоел.
— Ти мене налякав! – образилась Аліса. – Дурень!
— Та ну, перестань, – він хто зна відки дістав картатий плед, розстелив на землю і мало не силоміць всадив на нього Алісу. – Злякалась?
— А хіба ні? – вона насупила брови.
— Ой, мала, не сердься. Я ж пожартував. Я більше так не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. Я більше не буду тебе лякати. Мир?
— Мир, – Аліса підняла маленький камінець і пожбурила у воду. – А де ти був?
— Гуляв селом, – відповів Зоел і також кинув камінець у воду. – Цікаво тут.
— Вночі? – вона поглянула на нього з недовірою.
— Так. А, що такого?
— Оце ти придумав – ночами селом вештатись, – Аліса пхекнула і посміхнулась.

Вони сиділи на березі, в затінку старої верби, яка опустила свої довгі зелені коси прямісінько у воду. Подекуди річкою плавали маленькі і рухливі острівці із ряски. Сонячні промені прошивали воду, підсвічуючи зграйки маленьких бронзових рибок, що шукали поживи, але часто ставали поживою самі у пащеках більших риб. Аліса мовчала, всотуючи цей танок літніх барв та солодкі пахощі трави, що здіймав довкола них приємний теплий вітерець. Вона схилила голову до Зоелевого плеча і слухала чарівну пісню буденного сільського життя.

Дитинство – час відкриттів, пошуків та захоплень. З віком і плином часу ми все менше дивуємось і радіємо. Може, тому, що відкривати стає нічого, захоплюватись нічим… Стаємо мудрі і сліпі. У власному безумстві… В дитинстві запах дощу приходить раніше за сам дощ. Так було і тоді. Хмари стрімко напливали і нараз заступили сонце. Вітер загрозливо колихав траву, нагадуючи Алісі одне з батькових правил… «Треба ушиватися додому!» — вона звелася на ноги. Зоел поглянув у небо, також підвівся і попрямував за Алісою. Він простяг руку і ковзав долонею верхівками високої трави. Грім ніби дав болючого стусана темному небу, земля задвигтіла і застогнала. Блискавка, вирвавшись з-поза хмар, вдарила прямісінько у вербу, під якою хвилину тому сиділи Аліса та Зоел, і дерево спалахнуло ніби сірник. Аліса затулила вуха руками і присіла. Зоел подивився на палаючий стовбур, потім у смеркле небо і дико по-диявольському засміявся. Він схопив дівчинку під руку і вони побігли під дощем до хати.

— Налякалася? – обтираючи Алісі волосся, запитала бабуся. – Не бійся. Це лише грім.
— Там була жахлива блискавиця… — Аліса тремтіла від холоду і страху.
— Але ти швидко втекла, молодець. І майже не намокла, – утішав її Анатолій.
Аліса стояла на кухні, перевдягнувшись у сухе. Вона дивилась у вікно, за яким на подвір’ї, під дощем був Зоел, вбраний у чорне шкіряне пальто. Він розвів руки долонями до небес, задер обличчя і сміявся. Краплі дощу падали йому на чоло, на очі і вуста, стікали і капали долу. З його рота здіймалась пара. А він стояв і сміявся. Уволю насміявшись, опустив руки, подивився на Алісу зеленими очима, підморгнув їй і зник, мов розчинився під дощем.

Всю ніч лило як із відра. Час від часу блискавки освітлювали сільські забічні вулички, якими вешталась самотня постать…

7.
Священиками стають за покликом Бога. Проте у панотця Василя було інакше. Він не чув голос Божий, зате добре розпізнавав звуки демонів. Разом зі старшим братом Василь зростав у сім’ї фермерів. Змалку доглядав за худобою, працював на землі. Щонеділі ходив з родиною до церкви. Але ні в церкві, ні у щоденній молитві бога не відчував. І ось одного дня йому вчулися звуки, які запам’ятав на все життя, які переслідують його досі, не дають спати ночами.

Якось його брат, старший на рік, занедужав. Згорав у лихоманці. Жодне лікування не допомагало. Сільський лікар був у розпачі – не міг визначитися з діагнозом. На допомогу прийшла народна медицина. Проте і відвари з травами не принесли полегшення. Коли всі опустили руки, а батьки вже почали готуватись до найгіршого, в їхній хаті з’явився священик. Його пристрасна молитва вразила Василя, а хворий брат раптом почав несамовито кричати, а за криком подав голос, проте голос той уже був не його, не брата, а якийсь чужий, потойбічний… Саме тоді Василь уперше побачив обряд екзорцизму, задля якого й запросили незвичайного священика… Брат того всього не пережив. Проте Василь пішов учитись до духовної семінарії.

Минув час. Василь справно служив Богові та церкві. Його найвищим покликанням стало рятувати душі, занапащені демонами. Це було напівлегально, не афішувалось, адже офіційно церква скасувала послуги екзорцистів. Але тільки офіційно. Василь опанував і добре володів обрядами та таїнствами ритуалів. До моменту, коли з’являється у нашій оповіді, він вже мав на рахунку шість успішних двобоїв із демонами, від яких звільнив людські душі. Був, правда, і бій програний, коли серце молодої жінки не витримало… Його сумнівне подвижництво, яке вершив часто в обхід волі церковних настоятелів, призвело до конфлікту, після якого Василь повернувся до церкви у рідному селі, звідки був родом і Анатолій…

В неділю в церкві збирається все село. Нарочито пахне ладаном, гарячим воском, ароматами чайної троянди і півоній. Богослужіння з приходом отця Василя пожвавилось. Його поважали і захоплено слухали. Анатолій з батьками та Алісою були зачаровані піднесеним піснеспівом. Аліса торкнула батькової руки. Анатолій схилився до неї, вона прошепотіла: «Тату, можна я не буду сповідатися?». Він посміхнувся і відповів: «Можна». Прохання доньки і втішило, і замлоїло під серцем. Він пригадав ворожбитів і мольфарів у власному домі.

Зоел стояв біля ікони Миколи Чудотворця і уважно вдивлявся у лик святого. «Тобі тут не місце» — почув раптом тихий голос. Він обернувся. Біля високого позолоченого підсвічника порядкувала кощава бабця. Вона вичищала віск. Зоел зміряв її з ніг до голови.
— Вам теж тут не довго лишилось, – відповів, усміхаючись.
— Тобі тут не місце, – повторила вона, анітрохи не знітившись від почутого.
— Де жа вю, – сказав Зоел і повернувся до ікони.
— Ти приносиш біду, – бабця нарешті підняла запалі, ледве живі очі на Зоела.
— Тобі дочасно на той світ забаглося? – роздратовано кинув Зоел, прикипівши погляд до Чудотворця.
— Я своє пожила. Тебе не боюся, – бабця кинула віск у відро.
— Та невже? – Зоел підійшов до підсвічника і пальцями потушив полум’я. – А твоя донька, вона теж пожила на цьому світі? Чи, може, двоє твоїх онуків уже нажилися?
У бабці з рук випав ніж, яким вона чистила віск.
— Твоє серце, може, і сповнене віри, але душа взялася ранами, – додав Зоел. – І твоя віра їх не загоїть.
— Дурень ти, – бабця підняла ножа. – Занапастиш її душу!
— Чию? – Зоел збайдужілим поглядом розглядав розпис на стелі храму.
— Її, – бабця кивнула у бік Анатолія з родиною.
— За її душу не хвилюйся. Ти краще про свою дбай.
— Яке ж ти.., дурне, – зітхнула бабця.
— Слухай, не спокушай мене. Ти ще не всі гріхи відмолила і не готова до зустрічі з Творцем.
— Ніхто з нас не готовий, – мовила бабця.
— Вам, людям, аби язиками чесати, – Зоел обернувся до натовпу. – Стоять тут, всі такі набожні, блаженні, а в душах гріхів — як бліх на псові.
— Ми в гріху народжуємося…
— А хто винен? – обірвав Зоел бабцю.
— Ми ж і винні.
— І тебе він створив за своєю подобою? – зневажливо запитав Зоел і додав пошепки: — Такий собі скульптор…

Зоел кивнув Алісі і пішов геть із церкви. Вона посміхнулась йому у відповідь. Недільне богослужіння добігало кінця. Анатолій переймався: чи варто ставати до бесіди з отцем Василем? Чи не виглядатиме безглуздо? «Про що, власне, говорити? – розмірковував. – Аліса ж нормальна дитина. Можливо, це з Оленою не все гаразд. Але до чого тоді тут священик?». Між тим церковний хор умовк, а люди помаленьку потяглись до виходу.

— Сину, оно, отець Василь, про якого я тобі говорив, – показав Іван на священика, якого обліпили жіночки.
— Добре, – відповів Анатолій.
— Куди тато пішов? – запитала Аліса у діда.
— Йому треба з батюшкою поговорити. Ходімо на подвір’я. Ти cтомилася?
— Пити хочу, – відказала Аліса, проводжаючи поглядом батька.
— Ходім, поп’ємо з криниці.
— Але мені мама не дозволяє холодну воду пити.
— А ми її підігріємо на сонці, – посміхнувся дід Іван.

Панотець Василь уважно слухав Анатолія, жодного разу не втрутившись. А потім сказав:
— Давайте зробимо так: я зайду до вас у полудень. Годині о 15-й. Ви в селі ще побудете?
— Так. Ми ще трохи залишаємось.
— Тоді я зайду до вас, – священик потис Анатолію руку.
— Поговорив? – спитав батько, коли він повернувся до родини.
— Так. О третій зайде до нас.
— Треба обід наготувати! – зойкнула Марія. – Поїхали додому швиденько.
— Жінко, не пилуй, нам їхати п’ять хвилин.
— Заводь машину, чоловіче, і не зли мене!

Обідати і жваво теревенити — мало не національна традиція в українському селі. Проте панотець Василь її не сповідував. Він завжди обідав на самоті і мовчки. Але того дня, аби догодити господині, мусив порушити суворе правило. Він їв і слухав добродійку Марію, яка не вмовкала ні на хвилю, дратуючи і чоловіка Івана, який червонів і раз по раз не неї зиркав, проте вона на те не зважала. Марія допитувалась панотця про його життя, навчання в семінарії, не дослухавши відповіді, вдавалась раптом до розмірковувань про Бога, і то так плутано, але нахраписто, що панотець мало не забув навіщо, власне, прийшов у цей дім.

Анатолій та Іван ледве стримували себе, аби рішуче зупинити той жіночий «потік свідомості», і тільки завидна ввічливість панотця Василя, з якою він спілкувався з газдинею, зупиняла їх.
— Отець Василь, ось я вам покладу котлєтку, спробуйте, дуже смачна.
— Ні, дякую, мені вже досить.
— Ну, ви спробуйте, – не здавалась Марія. – Я вам все-таки покладу…
— Маріє Степанівно! — з притиском мовив панотець. — Дякую, ні!

Зоел за спиною священика ледь чутно сміявся. Весь цей час він сидів у старому фотелі біля печі і захоплено спостерігав як Марія випробовує на міцність терплячого гостя, поливаючи його патокою нефільтрованих словес. Витримка ось-ось мала луснути. І це розвеселило Зоела. Він пирснув сміхом, який почула лише Аліса, але не подала виду. Тишу, що на мить запанувала, порушив Іван:
— То син вам розповів про проблему?
— Так, – панотець Василь витер вуста хусткою і надпив води зі склянки.
— Не хочете спробувати? – Іван кивнув на пляшку з самогоном.
— Ні, дякую, я не вживаю. Але ви призволяйтеся, не зважайте на мене.
— Ну, то я перехилю чарочку, якщо не заперечуєте, – Іван налив два келішки, один подав Анатолію. – Ваше здоров’я.
Іван та Анатолій випили.

— Аліса, чи не так? – звернувся священик до дівчинки.
— Так, – приязно усміхнулась Аліса.
— Гарне ім’я.
— Дякую.
— А скільки тобі років?
— Шість. Скоро буде сім.
— Доросла вже.
— Так, вона у нас уже доросла! – втрутилась Марія, але одразу вмовкла, завваживши суворий і холодний погляд священика.
— Ми краще поговоримо на вулиці, – сказав панотець, зиркнувши на газдиню. – Ти не заперечуєш, Алісо?
— Ні, – відповіла дівчинка, заручившись схвальним жестом батька. Вони вийшли на подвір’я. Зоел пішов за ними.

Небом поповзли темні хмари. «Захмарилось» і в хаті. Іван роздратовано поглянув на дружину.
— Що? – обурилася Марія.
— Ти би припнула трохи язика!
— А що я такого сказала? Намагалася підтримати розмову…
— Панотець хіба теревенити прийшов з тобою?!
— Ой, лиши! – знітилась Марія.
— Не сваріться, – благально мовив Анатолій. – І без того серце не на місці.

Він зітхнув і заплющив очі. «А раптом то все правда? – подумав. – Раптом Олена недарма нажахана?». Йому не сиділось на стільці. Руки проймала дрож, чоло змокріло. Він ледве стримував себе, аби не вибігти на вулицю.
«Толя, можна тебе?» — почувся знадвору голос панотця. Анатолій підвівся, поглянув на батька з матір’ю і прожогом кинувся в двері. Йому назустріч йшла донька і посміхалась.
— Що? – тільки й здобувся на коротке і бентежне Анатолій, поставши перед священиком.
— Ну.., — мовив і осікся той, зиркаючи через плече, ніби зважаючи, чи нема кого позаду, – ваша донька… Я не помітив якихось ознак одержимості чи… — Василь знову зам’явся. – Вона ще не ходить до школи?
— Восени піде.
— Дуже розумна дитина. Добре обізнана у речах, які іншим дітям її віку недоступні, — Василь зробив паузу, ніби вагаючись перш, ніж сказати. – Я не знаю, Толя, як це пояснити, але мені здалось, ніби вона мала суфлера, ніби хтось їй підказував.
— Я не розумію, – Анатолій спантеличено дивився на священика.
— Я теж не все розумію, – сказав панотець і за хвилю додав: — Не певен, що ми розмовляли з Алісою, чи тільки з нею…

Важкі хмари запнули небо темним покривалом і висіли непорушно, що виглядало дивно, тривожно, не природно, бо водночас сільськими вулицями гуляв шалений вітер, здіймав пилюгу, ворохобив нею, а темні хмари угорі не зачіпав.

8.
«Мамо!» — зраділа Аліса і побігла до Олени, яка виходила з автівки. Вона кинулася матері на шию і міцно стисла її в обіймах. «Привіт, доню!» – щиро горнулась до доньки Олена. Анатолій заглушив двигун, вийшов з авто, привітався з батьком, що стояв на ганку і втішався зустріччю онучки з матір’ю. Анатолій розповів дружині про візит священика, проте приховав ту коротку їхню розмову насамкінець, яка його й досі бентежила. Олена натомість пообіцяла чоловікові відмовитись надалі від ворожок та мольфарів, і визнала, що її підозри щодо доньки були безпідставними.

— Все гаразд? – поцікавився Іван, коли син потиснув йому руку.
— Так, – невпевнено відповів той і поглянув на жінку з донькою. – Все гаразд.
— Надовго до нас?
— Подивимось.
— Що це значить?
— Пробач. Я на своїй хвилі. Сьогодні вертаємось до міста. Мені завтра до праці.
— Ну, тоді ходімо, підобідаємо.
— Ходім. Де мама? Все гаразд?
— Дметься на мене. Відтоді, як насварив за священика.
— Нічого. І це минеться…
— Жіночки! – гукнув Іван до Аліси та Олени. – Пішли до хати.

Нині за обіднім Марію вже ніхто не стримував. Вона «доколупувалась» до Олени, розпитувала про все на світі, не вмовкала ні на секунду. Іван сидів тихо, мов чужий. Анатолій також їв мовчки, позирав на доньку, згадуючи слова панотця Василя. Єдина, кому все було «по барабану» — Аліса. Вона насолоджувалася бабиним борщем, пампушками з часником і радісно позирала на вареники з вишнями, що чекали своєї черги.

… Анатолій вже увімкнув двигун, коли до авто підійшла Марія і запхала йому в руку невеликий хрестик. «Мамо!» — зітхнув Анатолій. «Бери кажу тобі!» — наполягла вона. Анатолій взяв хрестик і сховав до кишені. «Все. Хай вас бог береже. Щасливої дороги», — Марія поцілувала сина і повернулася на ганок до Івана. Вони не знали, що і обід спільний, і це прощання — все було востаннє…

Анатолій був управним водієм. Він любив швидкість, проте не тоді, коли в салоні його сім’я. Погода зіпсувалась, як тільки виїхали за село. Небо затягло густими, свинцевими хмарами, які невдовзі розкраяла яскрава блискавка. Гримнуло, немов з гармати. Анатолій стиснув кермо і поглянув назад крізь оглядове скло. На трасі не було жодної автівки. Але вже за мить вона з’явилася. То був позашляховик, який прудко наздоганяв стареньке авто. Анатолій вирішив пригальмувати, аби шибайголові було зручніше їх обігнати. Позашляховик здаля узяв ліворуч, додаючи газу… Анатолій так і не збагнув, що було першим – зіткнення двох авто чи страшний гуркіт грому, від якого задвигтіла земля? Обидві машини пішли обертом. Авто Анатолія завмерло на узбіччі, колесами догори. Позашляховик лежав боком упоперек дороги. З неба лило рясним дощем, він ляскотів об дно автівки і Аліса, хоч була пристебнута на задньому сидінні, вельми вдарилась, але не втратила свідомість і тепер у ступорі наслухала уїдливий дощ. Вона бачила батька, який тихо стогнав, скривавлений, прив’язаний пасками безпеки. Пасажирські двері не відчинялися. Їх вирвали ззовні. Зоел відтяв чимось гострим пасок безпеки і витяг напівпритомну Алісу із купи металу. «Жива», — сказав він і поклав її на мокру траву.

З позашляховика намагався виповзти водій–шибайголова, весь в крові. Зоел за мить опинився біля нього, назираючи, як той корчиться від болю. Одним рухом він схопив його за шию, відірвав від землі і несамовито прошипів: «Приїхав, падло!» Холоднокровно скрутив нетязі в’язи, кинув, немов ганчірку, бездиханне тіло назад, до салону і повернувся до Аліси, яка втрачаючи свідомість, спостерігала за автівкою батьків, що вже палала смолоскипом.

Рятівники, які прибули на місце аварії, мали більше запитань, аніж відповідей. І головне з них: як шестирічна дівчинка самотужки вибралась із понівеченого авто. Так чи інак, але Аліса вижила. Непритомну, з переломами та значною кровотечею її забрали до реанімації міської лікарні.

Серце Марії Степанівни зупинилось наступного дня, відколи вона дізналася про смерть єдиного сина. Батько Анатолія Іван після втрати сина безбожно запив і помер від алкогольного отруєння за два місяці по смерті Марії.

9.
На похорон Олени та Анатолія зійшлося все село, з міста приїхали найближчі їхні друзі. Літо добігало кінця, видалась пречудова погода, якій було байдуже до людей на цвинтарі із їхнім горем. Сонце виблискувало на позолочених хрестах, на віках двох закритих трун з батьками Аліси, тіла яких обгоріли до невпізнання. Марію ховали у відкритій труні, що стояла поруч із небіжчиками-дітьми. До молитов отця Василя додавалися людське схлипування, п’яні ридання Івана та мажорний спів пташок. Людське горе та земна краса запліталися у химерну симфонію, що водночас жахали і зачаровували. Василь дочитав молитву і поглянув на Алісу, яка незворушно стояла і трималася за труну. Йому на мить привиділась постать за спиною дівчинки, яка як з’явилась раптово, так і зникла…

Аліса ледве трималася на маленьких, худорлявих ніжках, але жодного разу не похитнулася. Позаду стояв Зоел. Він поклав руку на її плече і порожніми очима дивився на свіжо витесані хрести для могил Олени, Анатолія та Марії. Час від часу він озирався на людей, намагаючись відчути їхні жаль і смуток, проте йому були незбагненні ті емоції, він взагалі не відчував нічого окрім безпорадності, ненависті і люті. І тепер Зоелу було байдуже до цих людей, до трун, що мають опустити в землю й зарівняти грунт, аби відкрити знову лише в день Страшного суду. Єдине, що дратувало Зоела – Іванове скімлення, який не вмовкав, підігрітий порцією оковитої.

— Алісо, як ти? – запитав отець Василь.
— Не знаю, – відповіла Аліса біля трьох свіжих горбочків.
— Вони тепер у кращому світі.
— Ви його бачили?
— Кого?
— Той кращий світ, – в голосі дитини відчувалося роздратування.
— Я лише знаю, що він є.
— Знаєте чи вірите? – Аліса відірвала погляд від могил і подивилась на священика.

Питання шестирічної дівчинки заскочило зненацька панотця. Він раптом усвідомив якої, на перший погляд, незначної помилки припустився, але не міг утямити, як дитина простим запитанням так глибоко спантеличила його? Панотець Василь дивився на Алісу і мовчав. А вона, всю цю довгу процесію стоїчно тримаючись, нарешті вибухнула невтримним плачем і упала на могилу. П’яний Іван кинувся до неї, але якась жінка зупинила його: «Не займай. Хай поплаче. Так треба…»

10.
Як держава дбає про дітей — такою, власне, і є держава. Після жахливої автотрощі у Аліси лишилась єдина рідна душа — дід Іван. Але той заливав горе горілкою і невдовзі помер. Так Аліса і потрапила до державної системи, що опікається знедоленими дітьми. Велика і стара будівля дитячого притулку стояла на околиці, на пагорбі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто, а з іншого боку тягся безкінечний і густий сосновий ліс. Минулого століття тут тримали тих, кому психіатрія вже не могла зарадити. То був такий собі злиденний пансіонат для божих людей, відторгнутих суспільством. Про місцину під лісом ходили макабричні і страшні історії. Було там і про привидів, і про нечисть, про маніяків та вбивць, котрі буцім-то блукали коридорами посеред ночі, і які після перепрофілювання у дитбудинок також нікуди не поділися…

Погану репутацію заклад оновлював з навдивовижу стійкою хронологією – раз на місяць-два сюди навідувалась швидка допомога, аби констатувати смерть. Хтось укоротив собі віку, скочивши з високої західної башти, що слугувала архівом, когось знайшли в лісі – намагався втекти і замерз у лютий мороз. Були неймовірні випадки — як, скажімо, загадкова смерть хлопчика від інфаркту, яку судмедексперт констатував, але відмовився засвідчити своїм підписом…

Погожого осіннього дня, коли листя на деревах лише починало змінювати колір, масивні двері того притулку зі скрипом відчинилися, і в них увійшла Аліса у супроводі соціального працівника Валентини Леонідівни, жінки з фарбованим волоссям, зібраним у «дулю», з черствим серцем, двома невдалими шлюбами і купою нездоланних проблем.

Аліса одразу відчула гіркий смак печалі, яким було просякнуте повітря цього будинку заблуклих дитячих душ. Після залагодження документів та знайомства з директором, Андрієм Володимировичем, сивим чолов’ягою років шістдесяти, Алісу відвели до їдальні, де щойно розпочався обід. У дзенькоті виделок та ложок Аліса згадала мамині деруни, вона відчула їхнє пахтіння, на противагу запахам того, що тут називали борщем. Їй до сліз забаглося бабусиних вареників із вишнями, теплого парного молока і липового меду. Вона згадала маму і розплакалась. Рудий хлопець років десяти, запримітивши Алісине рюмсання, засміявся і вигукнув: «Плакса!». Аліса затулила обличчя руками, а за її спиною Зоел пропікав диким поглядом малого розбишаку, якого вже тієї ночі швидка забрала з дитячого будинку до психіатричної лікарні і де він помре невдовзі у віці двадцяти двох років, звівши порахунки з життям, бо не зможе забути той страшний образ, який побачив ще в дитячому будинку…

В таких закладах свої порядки та правила, писані і не. Після «відбою» до великої кімнати, де спали дівчатка, навідувався директор дитячого будинку, Андрій Володимирович, обирав одну з них і вів із собою. Десь за годину дівчинка поверталась — хто з очима, запухлими від сліз, хто з жахом і відчаєм, хто з відразою. Однієї ночі настала черга Аліси. Директор привів її до просторого кабінету, усадовив на стілець.
— Ну як тобі тут, Алісо? – запитав солодким голосом.
— Ніяк! – відповіла Аліса і опустила очі на потертий паркет.
— Нічого, звикнеш. Не так вже тут і погано, – він почав огидно плямкати, його масні очі ковзали по колінах дівчинки.
— Можливо, – Аліса відчула як її спину пройняв холод.
— Але тут є певні правила. І якщо ти будеш їх дотримуватись — все у тебе буде добре, – Андрій Володимирович рішуче підвівся з крісла…

Однак не встиг директор зробити і кількох кроків, як десь із сутіні з’явився Зоел. Він вчепився рукою директорові в обличчя, приплюснув крючкуватий ніс, а потім різким рухом припечатав до стіни. Зоел тримав директора за обличчя так, що той не міг ні слова мовити, ні скрикнути, а лише лупав нажаханими очима перед смаглявим обличчям демона, який з’явився тут нізвідки.
— Ах ти ж довбаний старий збоченцю, — шипів Зоел і його очі блищали. – Я з тебе повільно, до самого ранку шкіру лупитиму…
— Стій, – з притиском, але спокійно мовила Аліса.
— Шо? – Зоел обернувся до неї.
— Не треба, Зоеле, – дівчинка звелася зі стільця і підійшла. – Йому досить того, що він з тобою «заприятелював». Правильно, пане директор?
Зоел поглянув на директора. Той стогнав і ствердно похитував головою.
— От і добре, – Аліса склала руки за спиною, подивилась на Зоела. – Відпусти його.
Зоел відпустив директора. Той упав на дупу і мов пацюк, загнаний у кут, перелякано сновигав очицями.
— Тепер правила диктуватимемо ми, – Аліса схилилась до директорського фейсу так близько, що той розгледів візерунки її сірих очей. – А якщо ви наважитесь проти ночі ще раз зайти до дівчачої кімнати чи бодай поглянете на котрусь – будете мати справу з ним, – вона кивнула у бік Зоела, який ледь стримувався, аби не зайтись демонічним сміхом. – Вирубай його, – наказала Аліса і пішла до дверей.
Зоел глянув на ошелешеного Андрія Володимировича, в очах якого були жах і благання, але вони згасли вмент і чоловік знепритомнів, лиш Зоел миттєвим рухом торкнувся його чола…

Аліса лежала на ліжку і дивилася у стелю. Вона була абсолютно спокійна, ні жодної тривоги, ні страху, ніби все, що щойно трапилось — було звичне і буденне. В ній щось помирало, помирало повільно, але без болю. Зоел стояв біля вікна і дивився на ліс, що сяяв срібним світлом повного місяця…

11. Зоел
Що довше Зоел перебував на цьому світі, тим більше віддалявся від Аліси. Ця дитина була йому своєрідним якорем, який тримав його від зворотного шляху до безодні, і щодня, щохвилини ланцюг, яким Зоел був прикутий до Аліси, подовжувався, утворював нові ланки. Зоел «олюднювався», добрішав, йому ставали зрозумілішими правила та закони цього світу. Єдине, що бентежило – деяка абсурдність правил, за якими жили люди, а найбільше – як вони, створюючи правила та закони, самі ж їх порушували, а потім ще й карались тим, спокутували гріхи. Поведінка цих приматів була йому дивною і не розумною. Зоел усе більше переконувався, що від першопочатків людей ліплено не з глини, вони одразу з’явилися в подобі мавп, і становлення «homo sapiens» ведеться, відколи одна мавпа ухопила палицю та забила нею іншу мавпу, замість того, аби палиця прислужилась знаряддям праці.

Втім, було й те, чим Зоел неймовірно захоплювався. Скажімо, храми. Ще в тій сільській церкві він відчув непізнаваний доти спокій, блаженство. Лиш на мить, але відчув. Він відчув, ніби там і справді було щось могутніше, мудріше та величніше, аніж, власне, люди, аніж він сам. Так він почав навідуватись до храмів за першої-ліпшої нагоди. Приходив туди зазвичай увечері, коли парафіян було обмаль або і взагалі нікого, крім оглушливої тиші. Йому подобалось мерехтіння свічок, він намагався «упіймати» той, пережитий колись, стан спокою, аби збагнути сутність, якою наповнено в храмах їхню кожну цеглину.

Зоел перейшов алею місцевого парку та вийшов до невеликого майданчика, огородженого високою металевою сіткою. Сутінки переходили у вечірню сутінь і поле освітлювали два великі прожектори. Він підійшов до сітки, вчепився в неї розпростертими руками, спостерігаючи, як на смарагдовому газоні дві команди грали у футбол… Раптом стадіон почав наповнюватись людьми, на трибунах, з двох невеликих секторів у три ряди, вболівальники підтримували дві команди юніорів. Серед глядачів Зоел уздрів чоловіка, який плескав у долоні і щось голосно вигукував, в очах його була гордість і захоплення. І ось настала та мить, якої всі чекали. «Гол!» — закричав чоловік і радісно скинув руки догори. До нього біг хлопчик, який щойно забив м’яча у ворота суперників. Він радісно кричав, стиснувши маленькі руки в кулачки. Чоловік схопив хлопця і підняв над собою… Тієї миті у Зоела защеміло там, де в людей серце… Він заплющив очі і його щокою покотилася сльоза… Люди, ніби розчинились, зник чоловік із хлопцем, трибуни спорожніли… На майданчику і далі грали дві футбольні команди. Зоел тримався за сітку, опустив на груди голову і важко дихав. З його рота у такт дихання сочився помалу чи то пар, чи то сизий дим. Наступної хвилі він почав задихатися та хрипіти. «Трясця твоїй матері!» — диявольськи прошепотів Зоел і повільно опустився на коліна. В його грудях палав пекельний вогонь, намагаючись вивільнитися назовні. Він підняв обличчя до неба і голосно заволав, а земля під ним узялася тріщинами, звідки виривалось холодне зелене полум’я.

Земля, здавалося, стогнала. Зоел підніс долоні до полум’я, обпалюючи шкіру холодом чистилища… Він закрив очі і глибоко дихав. Тріщини під ним почали поволі «рубцюватися»… На футбольному полі продовжувався матч, ніхто не чув ні стогону із-під землі, ні волання Зоела. Місто жило унормованим вечірнім життям.

12.
Коли задзвонив телефон, панотець Василь знімав рясу після ранкового богослужіння.
— Слухаю, – відповів.
— Добрий день. Чи можна почути Василя Сергійовича?
— Так, це я.
— Панотче, я до вас по допомогу, – невпевнений жіночий голос було кепсько чути.
— Говоріть голосніше, – попросив Василь.
— Перепрошую, – голос став твердіший, — правда, не знаю чи мені до вас…
Жінка на мить замовкла. Василь відчув легке роздратування, але стримався.
— Скажіть, ви знаєте Алісу, – озвалися у слухавці.
— Алісу? – перепитав панотець, хоч відразу збагнув про кого йдеться, і його охопила тривога. – Так, знаю. Що трапилось?
— Ви можете приїхати?
— Якщо скажете куди…
— О, боже! – зойкнула жінка. – Пробачте. Мене звати Тетяна Дмитрівна, я виконую обов’язки директора дитячого будинку…
— Я зрозумів, – урвав її Василь. – Я буду за дві години.
— Чекаю на вас. Дякую, – відповіла жінка і поклала слухавку.

Коли Василь проїжджав відтинок траси, де в автопригоді загинули батьки Аліси, призупинився та перехрестився. Він пригадав похорон і розмову з Алісою на цвинтарі. Погода раптом почала псуватись. Небо, ніби хтось поспіхом пеленав хмарами…

В дитячому будинку на парапеті даху стояв Зоел. З темної хмари лило, як із відра. Зоел стояв під зливою і спостерігав за автівкою панотця Василя, яка проминула масивну браму, проїхала по мокрій жорстві і припаркувалась неподалік від входу. Він присів навпочіпки і, мов хижий звір, уважно дивився за Василем, який швидким кроком увійшов у двері.

У просторому вестибюлі Василя зустріла Тетяна Дмитрівна. Це була жінка років п’ятдесяти. На ній був анцуг сірого кольору. Волосся акуратно зачесане і зібрано у довгий хвіст. Її привабливе обличчя взялося легкою поволокою втоми, а очі — тривогою, які вона силкувалась приховати. Панотцю здалося, що вона стояла тут і чекала на нього відколи поклала слухавку.
— Василь Сергійович? – запитала невпевнено.
— Так.
— Це я телефонувала вам. Прошу до мого кабінету.

Вони пройшли довгим коридором з високою, метрів до чотирьох стелею. Інтер’єр директорського кабінету вражав смаком. З модерну тут були хіба монітор, що стояв на дубовому різьбленому столі, та кавоварка на столику біля раритетного, відреставрованого шкіряного фотелю між двома високими, аж до стелі, вікнами. Західна стіна була обладнана темним стелажем, забитим книгами, які панотцю забаглось роздивитися, але було не до книжок.
— Отче, хочете каву? – спитала Тетяна Дмитрівна.
— Ні, дякую, – ввічливо відмовився. – Давайте до справи.
— Гаразд, – вона перевела подих і присіла на шкіряний диван. Але раптово звелася на ноги.
— Тетяно Дмитрівно, все гаразд? – прискіпливо подивився на неї панотець.
— Мені тут якось не по собі…
— Ну, тоді, може, підемо деінде?
— Ні! – вона знову сіла на диван. – Прошу, присідайте, – вказала на фотель навпроти.
— Що вас турбує? – запитав напрямки панотець Василь.
— Я намагатимусь вам пояснити все якомога доскіпливіше, хоча.., — жінка від хвилювання замовкла, перевела погляд на вікно і затулила вуста долонею.

Василь зрозумів, що діяти треба обережно.
— Як ви мене знайшли? – він спробував зайти з іншого боку.
— Я підняла її справу, дізналася, де поховані батьки…
— Розумно, – підбадьорив він.
— Атож, – вона поглянула на нього поблажливо. – Почнемо з того, що першого ж дня, відколи Аліса з’явилась у нас, одного хлопчика забрала швидка. Точніше не того дня, а наступного, вранці. Його не могли заспокоїти всю ніч.
— А що трапилося з хлопчиком?
— Ну, він… — Тетяна Дмитрівна знову поглянула у вікно, де по шибках стікали дощові краплі. – Сестри розповідали, він кричав, бився в істериці, говорив про якусь примару…
— Сестри? – уточнив панотець Василь.
— Так, у нас завжди чергують дві медичні сестри. Нам би лікаря тут не завадило. А тепер, гадаю, і священика. Я хочу пити, вам води налити?
— Так, води налийте.
Тетяна Дмитрівна підійшла до столика з кавоваркою, де стояв графин з водою, налила дві склянки і повернулась.
— Про цю будівлю і без того ходять усілякі чутки, – вона подала склянку з водою панотцю. – А тепер навіть не знаю, чого очікувати…
— Я погано орієнтуюся на місцевому фольклорі і чутках, – він відпив і поставив склянку на стіл.
— Раніше тут був пансіонат для душевнохворих.
— Лікарня?
— В тім то й річ, що не лікарня. Хворих сюди просто звозили, і офіційних паперів про те, що з цими людьми було далі, нема. Отож, і поповзли чутки. Аж досі багатьох це місце нервує і лякає. Потім будівля довгий час була занедбана, про неї забули. А потім відреставрували і тепер маємо дитячий будинок. Нині сюди звозять дітей. Але ми намагаємося піклуватись про них. Розумієте? Аби не думали, що про цих дітей забули.
— Розумію.
— Але, виявилось…
— Пані Тетяно, а що з тим хлопцем, котрий бачив примару? — Він у психіатричній лікарні.
— Ви можете назвати його прізвище і дати мені адресу?
— То конфіденційна інформація…
— Гаразд…
— Я вам дам адресу лікарні, а ви там скажете звідки його привезли… Гадаю, вам підуть назустріч… Хлопчика звати Дмитро, з рудою чуприною…
— Дякую Тетяно Дмитрівно, – Василь уклінно схилив голову. – Це все?

— Якби ж то.., – вона поглянула на нього сумними очима. – Я вже казала, що про нас тут ходять чутки. Ми намагалися створити дітям умови… Ми про них дбаємо… Розумієте… — жінка мало не розплакалась, взяла сумочку, що лежала на підлозі поряд з нею, дістала цигарку. – Вибачте, отче, мені потрібно…
— Все гаразд, – промовив панотець Василь, позираючи як вона нервово палить.
— Стара падлюка! – спересердя прохопилося в неї. – Тут ходили чутки, що він… До дівчат ліз…
— Заспокойтеся, — попросив панотець, — зберіться з думками.
— Вибачте, – вона пустила цівку диму. – До нас раз на місяць приїздять педіатри, оглядають дітей, перевіряють документацію. Того разу все було як завжди – справились до обіду і поїхали собі. А вже за годину тут була прокуратура, поліція, соціальні працівники. Здійнявся рейвах! Один з педіатрів знайшов у себе в халаті записку…
— Записку?
— Так. Я її не бачила, записки тієї. Дітей викликали, говорили з ними наодинці. Виявилося, що цей… мій попередник, директор торкався дітей… — вона загасила недопалок.
— Як торкався?
— Ви знущаєтесь? – роздратовано спитала. – Дітей торкався, дівчаток, і не один рік, і не лише руками… Коли все те лайно потекло через край, прийшли його забрати, а він, оно, на тій люстрі висить…
— Тетяно Дмитрівно…
— Але не те головне… Під ним не було стільця.., – вона встала, підійшла до старовинного креденса в кутку, відкрила дверцята, дістала пляшку дорогого коньяку. — Він що, підскочив на три метри вгору до заздалегідь підготовленого зашморгу і повісився?, – вона вилила залишки води зі склянки під фікус і налила туди коньяк. – Ви будете?
— Ні, – відповів ошелешено святий отець.
— Ваша воля. Він мав смак до напоїв. Але ж діти… От падлюка! Як таке може бути, отче?!
— Ви сказали, зашморг був підготовлений.
— Ви мене слухаєте?! – вона знову налила і випила. – Під ним не було стільця! Не було нічого — ні драбини, ні стільця, щоби туди потрапити. Як він туди виліз? Як він те вчинив?! Хоч і заслужив зашморгу. Хоча ні! Його треба було доправити до в’язниці! Отам би він мав веселе життя, знав би все із життя дівчаток…
— Сестро! Заспокойтесь! Негайно! – Василь рішуче встав.
— Яка я тобі сестра? – жінка поставила пляшку на стіл і поглянула на панотця.

Тієї миті Василь і помітив постать, що з’явилась на якусь секунду позаду Тетяни Дмитрівни. З’явилася і розчинилась у повітрі. Те саме він бачив колись на цвинтарі, позаду Аліси. Але тоді не надав ваги. А зараз усвідомив, що має справу з чимось, що прийшло сюди разом з Алісою. І воно не зупиниться. Панотець Василь зрозумів, що час діяти. І діяти швидко.
— «Innominepatrisetfiliietspiritussancti» — почав було панотець, хоч розумів, що без ґрунтовної підготовки все буде намарно.
— Василь Сергійович, з вами все гаразд? – Тетяна Дмитрівна поклала йому руку на плече.
— Все добре.
— Ви мені пробачте, я тут просто втрачаю розум. Розумієте? – вона знову запалила цигарку. – Ми всі тут, ніби божевільні.
— Все ж таки, що трапилось з директором? Він звів порахунки з життям?
— Такою є офіційна версія, – Тетяна Дмитрівна допила зі склянки коньяк. – Але! Стільця під ним не було!
— Отже, його вбили?
— Але хто?! Дитина на таке не здатна. Зрештою, хто б міг пройти повз охорону? Тепер ви розумієте, чому я звернулась до вас? І це ще не все, святий отче, з того, що тут відбувається, відколи в нас живе Аліса.
— Не все одразу, – загадково примружився панотець Василь. – Не все одразу. Я повернусь за кілька днів. Мушу підготуватися.
— Підготуйтесь, отче, — з поглядом молящим, але недовірливим попросила Тетяна Дмитрівна. — Тут є щось таке, з чим нам годі впоратися без вас, хоч, чесно кажучи, не впевнена, що й вам те до снаги. Але я можу розраховувати тільки на вас, і ні на кого більше.
— Я повернусь завтра о восьмій.
— Як вам буде зручно, – голос жінки якось дивно змінився…
— Що?
— Кажу, приходьте будь-коли, – знову звичним, як було досі, голосом повторила Тетяна Дмитрівна. – Лиш не зволікайте.

Панотець Василь їхав містом. Він добував із пам’яті параграфи ритуалу екзорцизму, який знав до автоматизму. Але для успіху важлива одна деталь, і за нею він їхав містом гріхів до обителі божевільців…

13.
Василь не любив лікарні, а надто ті, де ескулапи намагалися втручатись в людські душі, наївно гадаючи, що за допомогою вульгарного матеріалізму та пігулок, можуть її збагнути та полікувати. Однак сьогодні він мав конче побачити того хлопця. До всього Василь ще й забув його ім’я, проте знову турбувати Тетяну Дмитрівну не хотів.
— Добрий день. Мені потрібно побачити вашого пацієнта, — панотець Василь звернувся у віконце реєстратури до молодої медсестри.
— Прізвище! — не відволікаючись від паперів, спитала вона. Тієї ж хвилини на вулиці гримнуло. Медсестра налякано звела очі на святого отця.
— … Як я знайду пацієнта, якщо ви не знаєте прізвище?
— Послухайте, я священик. До вас доправили недавно хлопчика з дитячого будинку…
— Дмитрик.., – згадала медсестра.
— Так, Дмитро, з рудим волоссям…
— Вам, святий отче, треба до дитячого відділення. Я зателефоную завідуючій, попереджу.
— Куди мені йти?
— Вийдете з будівлі, завертайте одразу ліворуч, пройдете алеєю і побачите вказівник.
— Дякую, – панотець швидко пішов до виходу.
— Панотче? — покликала жінка у білому халаті, що наближалася до нього коридором. Священик подав руку до вітання.
— Я — Галина Василівна, завідую цим відділенням. Чим можу зарадити?
— Мене цікавить хлопчик Дмитро, із сиротинця.
— Є такий. Але що ви від нього хочете?
— Мушу з ним поговорити.
— Не думаю, що то добра ідея, пане Василю… Перепрошую.
— Чому?
— Пройдімося, якщо ваша ласка, – вона вказала углиб коридору. – Його привезли до нас у вкрай тяжкому стані. Дитина мала шок, істерику. Ми не годні були його заспокоїти, мусили спеленати…
— Я можу на нього поглянути?
— Ми якраз дісталися палати, дивіться, – вона вказала на віконце у дверях.

На ліжку лежав рудий хлопчик, руки і ноги якого були прив’язані до залізної сітки катранами різного кольору. Порожніми очима він дивився у стелю і щось тихо белькотів. Час від часу зойкав, його тіло вигиналося так гнучко, що здавалось хребет ось-ось трісне навпіл. Згодом хлопчик знову знесилено затихав і важко дихав. Те нагадало Василеві його брата, який під час екзоричного обряду у такий самий спосіб вигинався і немічно зойкав.
— Дозволите зайти до нього? – попрохав панотець Галину Василівну.
— Якщо вам того треба…, – вона жестом покликала санітара, який відімкнув двері.

Василь зайшов до кімнати. Галина Василівна із санітаром спостерігали у віконце. Священик поклав долоню на спітніле чоло хлопчика і прочитав молитву. Той не реагував, а лиш ворушив губами. Василь дістав з кишені маленький каламарчик, крапнув з нього собі на палець і намалював хлопцеві на чолі хрест. І надалі — жодної реакції. Священик схилився до хлопця, намагаючись розібрати бодай слово з його шепоту. «Зоел!» — раптом ясно почув він із вуст малого. Нараз Дмитрик знову стривожився, вигнувся і закричав…
— Все! досить! — наказала Галина Василівна і двері у палату відкрились…
«Він покинув тіло, – розмірковував Василь дорогою до села. – Лишив лише порожню оболонку. Та тепер я знаю твоє ім’я…»

— От скажи мені, ти ж начебто знаєш усе на світі, в чому я вже не раз пересвідчилась. Але на біса було вбивати директора? Навіщо, Зоеле? — питалася Аліса, гойдаючи ніжками на даху дитячого будинку. Зоел сидів поруч і спостерігав за дітьми, що гралися на подвір’ї. Був день чудового місяця жовтня, прохолодне повітря пронизували теплі сонячні промені, що стриміли з поза сірих хмар. За цієї пори листя на деревах змінює колір і довколишній ліс видається жовтаво-червоним морем, що грає кронами, ніби хвилями під осіннім вітром.
— Слухай, мала, ти дарма переймаєшся, – мовив Зоел, милуючись красою напівмертвого листя.
— Це я переймаюсь? – Аліса спалахнула. – Подивись на мене.
— О, Яхве! — Зоел глянув їй у очі.
— Ти розумієш, що з ним було б у в’язниці!
— А якби «відмазався»?
— Хто? – вона пхекнула. – Цей пристаркуватий збоченець?
— Збоченці якраз і знають, як «відмазатись».
— Не варто було, Зоел. Він мав завершити в’язницею.
— Годі про це. Він здох. А ти заспокойся.
— А сенс який? Ну, помер він. Що далі?
— О, повір, йому там зараз непереливки!
— Все ти знаєш… А гарний задум був! Усе зіпсував. Я така лиха на тебе!
— Припини, мала. Годі. Знаєш, кого я вчора бачив? – посміхнувся Зоел.
— Кого?
— Панотця Василія.
— О! І де ти його бачив?
— Він був учора тут. З Тетяною Дмитрівною розмовляв.
— І ти чув про що?
— Ну, та ж звісно! – самовдоволено потвердив Зоел.
— Ти втнув якусь дурницю! По очах бачу.
— Ні. Нічого такого. Але він скоро сюди повернеться.

Аліса зітхнула і знову подивилась на червоні і руді кольори безмежного лісу…

14.
Обряд, до якого готувався священик, вимагав суворого порядку і найголовніше — глибокої, непохитної віри. Її він мав сповна. І поклявся перед Господом, що депортує до пекла стількох посланців звідти, на скількох не забракне йому часу, відведеного на цім світі богом. Василь щойно закінчив вечірню, помолився, взяв старенький ридикюль з амуніцією. На подвір’ї, біля брами сільської церкви помітив стареньку бабусю. Вона привітала його і перехрестила.

Був пізній вечір, коли панотець прибув до дитячого будинку. Все довкола, ніби заніміло. Тиша була сторожкою. Громіздка будівля лиховісно височіла на пагорбі, її подвір’я освітлювали вуличні ліхтарі, у вікнах де-не-де світилося. Проте панотця Василя цікавила єдина кімната, яку він загодя попросив підготувати ще відучора. Він припаркував автівку. Біля дверей на нього вже чекала Тетяна Дмитрівна.
— Все готово? – запитав святий отець.
— Так, – відповіла жінка.
— Не хвилюйтесь. Все буде гаразд, – панотець Василь поклав руку на її плече. – Як вона?
— Спокійна. Дуже спокійна.
— Гаразд.

Вони піднялися на горішній поверх, пройшли довгим коридором, де в кутовій кімнаті на священика чекала Аліса. Панотець кивнув Тетяні Дмитрівні, рішуче відкрив двері до кімнати і зник за ними, замкнувши їх зсередини на ключ. Тетяна Дмитрівна квапливо пішла геть.
Аліса сиділа на ліжку, узголів’я якого тулилось до підвіконня з масивної дерев’яної рами. За високим вікном даленів пейзаж присмеркового лісу. Щойно священик увійшов до кімнати, Аліса радісно обернулась до нього.
— Отче Василю! – мовила вона. – Приємно вас бачити.
— Мені також, Алісо, – відповів панотець і поклав свій старий ридикюль на стілець біля торшеру, що тьмяно освітлював кімнату.

Він дістав єпитрахиль, накинув на себе, поставив на стіл ікони. Дістав з ридикюля потерту Біблію та свічку, яку одразу запалив і встромив до металевого підсвічника. До неглибокого металевого мисника насипав суміш трав і підніс до них яскравого сірника. Запахло ладаном. Кімната наповнилась характерним запахом, від якого Аліса почала чхати. Закінчивши з приготуваннями, панотець Василь взяв до рук Біблію і підійшов до Аліси. Він гучно читав молитву. Аліса уважно дивилась на нього і раптом сказала: «Отче Василю, може мені лягти? Раптом це вам більше допоможе?». Священик почув тихий сміх і обернувся. Біля дверей стояв Зоел. Він був у бездоганному чорному костюмі з білою сорочкою без краватки. Якось дивно схилив голову, ніби зазирав знизу і пропікав панотця хижим блиском сірих очей. Його демонічна посмішка налякала священика, але віра панотця Василя була сильніша, аніж страх. «Геть!» — вольовим голосом мовив святий отець і підняв до грудей Біблію. «О, ні! Це ж Біблія!» — вдавано зойкнув Зоел і відсахнувся, закриваючи обличчя руками. Проте одразу прибрав руки і хтиво засміявся.

— Василю, ти це серйозно? – Зоел підійшов, визирнув з-під Біблії і жалібно подивився на священика.
— Наказую тобі…
— Василю, облиш. Припини волати! – дружелюбно урвав його Зоел. – Не буди дитину. Їй зайве дивитися на весь цей цирк, – він обійшов Василя, подивився на Алісу, яка преспокійно спала. Зоел поправив їй на чолі русяве волосся.
— Во ім’я Отця і Сина…
— О! Ну, тебе понесло!, – поблажливо кинув Зоел. – Спинися нарешті, доста пащекувати.

Панотець Василь опустив Біблію. Все було не так. Жоден його обряд не мав такого фіаско. Демон не з’являється поза тілом одержимого. «Що відбувається?!» — розпачливо шукав причину святий отець.
— Ну, давай разом спробуємо розібратися, — докраю спантеличив панотця Зоел, який всівся на стілець навпроти і закинув ногу на ногу.
— Я знаю твоє ім’я, демоне! – блефував священик.
— Тобто ти бачив рудого? – посміхнувся Зоел. – Як він там?
— Назви себе! – не сподіваючись на відповідь, наказав панотець.
— Зоел, – спокійно відповів «чорний костюм». – Мене звати Зоел. А ти не стримуй себе, запитуй…

Натомість панотець обм’як і замовк. Назвавши своє ім’я, демон потрапляє до пастки, таким чином екзорцист має всі шанси повернути його назад, до пекла. Проте наразі все виглядало якось непевно. Весь обряд був млявим і слабким. Василь вперше відчував себе незугарним та безпомічним.
— О, як я люблю такі миті! – Зоел сплеснув у долоні. – Коли такі, як ти, втрачають віру. Це прекрасно!
Зоел показав Василеві на стілець, і той, ніби зачарований, усівся зручно.
— Ну? Ти трохи заспокоївся? — добродушно спитав Зоел. Василь промовчав.
— Я звір дещо іншої породи, – Зоел зиркнув на ікону.
— Ти або занадто могутній, або…
— Або?
— Мені здавалось, я досконало вивчив…
— Досконало! – не дав договорити Зоел. – Твої пізнання екзорцизму насправді важко переоцінити. Хоча знати абсолютно все людина неспроможна. Повір.
— То ж хто ти?
— Скажи мені, церковнику, ти відчував колись внутрішню порожнечу? Не тугу, скорботу чи печаль, а порожнечу, яка поглинає тебе, з’їдає зсередини? Хоча, звідки тобі знати? Ти служитель Бога, і він наповнює твоє серце. Так?
— Так!
— Брехун! – засміявся Зоел. – Пригадай. Напруж пам’ять. Ти відчував її. Відчував, коли вона померла, коли серце тієї бідолашної жінки не витримало і вона згасла у тебе на руках. Пригадав? – Зоел незворушно дивився у вічі священику. – Бачу, пригадав. Так ось, помнож ту порожнечу на тисячу, додай туди відчаю та безвиході, безмовності і холоду, що наповнюють тебе… Якщо скажу, — Зоел схилився до Василя і перейшов на шепіт, — там взагалі нема нічого – як тобі?! Нема ні раю, ні пекла. Лише порожнеча. І ти зависаєш у вільному падінні над безкінечною безоднею…
— Ти випробовуєш мою віру, я розумію, – зауважив Василь спокійно.
— Та мені до ліхтарика твоя віра, і ти разом з нею.
— Тоді навіщо ця розмова?
— Секундочку! Це ти сюди прийшов. Ми тебе не кликали. – обурився Зоел.
— На те була причина.
— Яка?
— Вона, – Василь поглянув на Алісу.
— А, он воно що, – Зоел посміхнувся і схрестив на грудях руки. – І за чим ти прийшов? Рятувати її?
— Вона не заслуговує на таке життя.
— Отут я з тобою погоджуюсь! – твердим голосом мовив Зоел і підвівся. – Вона справді не заслуговує ридати в туалеті. Не заслуговує цього проклятого місця, де ви «дбаєте» про дітей. Не заслуговує старого педофіла, якому ви, покидьки, дали владу! Всі діти, котрі тут, не заслуговують такого!
— А те, що ти вчинив із Дмитриком, те заслуговувало бути?
— З тим рудим гівнюком? – Зоел скривився. – Та я зробив йому велику послугу, бо позбавив одним махом усього жахливого, що на нього очікувало в майбутньому.
— То ти і майбутнє знаєш?
— Не випробовуй мене, церковнику! Я тобі, обмащений в лайно, не сподобаюсь, – його очі зблиснули і в тому блискові Василь завважив, що очі Зоела точнісінько такі, як у Аліси.

Святий отець почав щось розуміти, і в його серці раптом зажевріла скупа іскорка надії. Якщо не демон, то хто? Він розумів: перед ним істота неймовірної сили та розуму, але навіть вона вразлива. За це варто вхопитись! І Василь наважився продовжити цей двобій, чого б йому те не вартувало.
— То ж хто ти? – обережно спитав він.
— Не те важливо, – відрубав спересердя Зоел. – Головне, що я тут.
— Може, ти й сам себе не розумієш?
— О! Святий отче, а ви не такий простий, яким намагаєтесь виглядати, – захоплено вигукнув Зоел.
— Зараз не про мене, – парирував Василь. – Йдеться про Алісу.
— Коли почув її голос.., — Зоел подивився на дівчинку, – я ожив. Подався, ніби на ледь помітний промінчик світла, – він замовк, ніби щось пригадував. – І ось я стою в дитячій кімнаті, слухаю схлипування під ковдрою… Ми разом відтоді. Я оберігаю її у вашому мерзенному світі. А вона тримає мене тут. Це завдяки їй я знову живий.
— Але хто ти? – допитувався панотець.
— Ото тебе заклинило! – розгнівався Зоел. – Не знаю! Не пам’ятаю я!
Зоел закрив очі і обхопив руками голову. Він відчув біль у скронях і неймовірну втому.
— Директор — твоїх рук справа? – Василь вхопився за нитку, хоча не вірив, що здатен розплутати клубок.
— Що? А, та звісно ж! – Зоел стомлено випрямився і відкрив очі. – Хоча Аліса має рацію: нехай би краще потрапив до в’язниці. Смерть – надто легке покарання для такого покидька.
— Зоел, поглянь на себе, – панотець вказав рукою на люстерко, що висіло на стіні.

Зоел підійшов, поглянув у своє відображення і занімів… Він добре пам’ятав її очі, він ніколи не забуде їх навіть у безодні. З люстра на нього дивилися сірі Алісині очі… Він відсахнувся. Пішов до Аліси. Вона була бліда і ледве дихала. Зоел відчув, як в його грудях знову палає вогонь. А з темних закутків до дівчинки вже наближаються темні постаті, простягають до неї свої страшні чорні руки. «Не займати!» — заволав Зоел. Він підняв угору руки і кімната наповнилась яскравим зеленим полум’ям, язики якого повільно повзли стінами, заповнювали стелю та пожирали непроханих гостей. «Не торкайтесь її!» — захрипло кричав Зоел. Полум’я раптово зникло, а за ним і темні тіні. Зоел опустився на коліна, важко дихав, зелені язики чистилища ще спалахували і пригасали по ньому.
— Хто ти? — прошепотів священик.

Зоелу знову привиділось футбольне поле. Там, поміж трибунами стояв він. Стояв і плескав у долоні, а до нього біг малий хлопчик, його син, який забив гол…
Зоел подивився на Алісу. Вона була спокійна, дихала врівноважено, її щоки взялися рум’янцем. Зоел сидів тепер у лахмітті, в якому вперше з’явився в дитячій кімнаті Аліси, його очі потемніли, на обличчі — сумна посмішка.
— У кожного жнеця, — стиха мовив він, — є своє чистилище. Мене забирав той, у якого вічна безодня. Не знаю, як мені вдалося вирватись, але менше з тим. Правду казала старенька із вашої сільської церкви – я б занапастив її. Ти вчасно прийшов, святий отче. Прослідкуй, аби в неї все було добре. А як ні — тоді я прийду за тобою…

Ранкове осіннє сонце увірвалося до кімнати дитячого будинку золотим сяєвом, де умиротворено спала Аліса, а панотець Василь сидів на стільці і молився.

***
— Кохана, я йду, бо вже запізнююсь, — Джон спускався сходами на перший поверх. Він взяв портфель, заздалегідь підготовлений ще відучора. З кухні до чоловіка вийшла сіроока дружина з веснянками на усміхненому обличчі.
— Сьогодні будеш пізно?
— Ні, думаю, ми швидко впораємось, – він обняв її. – Алісо, ти чому така загадкова сьогодні?
— Яке там! Просто настрій хороший, – відповіла і поцілувала чоловіка.
— Майкл ще спить?
— Напевно. Не хочу його будити.
— То поцілуй його від мене, – Джон попрямував до дверей.
— Нічого не забув? – посміхнулась дружина.
— Душ прийняв, зуби почистив, жінку поцілував…
— Ключі, Джоне! – посміхнулась Аліса.
— Справді! – він взяв зі столика ключі від авто. – Все. Кохаю тебе.
— Гарного дня! – Аліса закрила за чоловіком двері.

Перш, ніж сідати до роботи, Аліса піднялась на другий поверх приватного будинку, підійшла до дитячої кімнати і тихцем відкрила двері. Їхній син, шестирічний Майкл, сидів на ліжку спиною до дверей і малював фломастерами. «Майкле, синку, ти прокинувся?» — спитала Аліса. Але хлопчик не відповів і продовжував малювати. «Майкле», — знову повторила Аліса. Син неквапом обернувся до неї. Його очі мали знайомий блиск…

Павло Ісаченко