Натрапив у фейсбучній спільноті «Клуб корінного киянина» на цю світлину. Підпис під нею засвідчує: «Кафе «Аеліта» біля Голосіївської площі на березі ставка (1970 рік)». Я, звісно, до сонму корінних киян не належу, але 47 років, прожитих у столиці – теж немалий термін, який дозволяє непогано орієнтуватися як у самому місті (їжджу на авто без карти і GPS-навігатора), так і в його історичному та культурному середовищі.
Тому можу однозначно стверджувати, що цей «общепітовський» заклад, який проіснував до середини 1980-х, теж пам’ятаю. А перше знайомство з ним було у пору моєї студентської юності (1976-1981), на першому курсі журфаку КДУ імені Т.Шевченка. Оскільки наше студмістечко було неподалік ВДНГ і Голосіївського парку імені М.Рильського, більшу частину свого дозвілля проводили саме у цих мальовничих місцевостях. Тож, намотуючи кілометри лісовими стежками навколо голосіївських озер, часто виходили на цей знаковий «артоб’єкт» як останній пункт нашого «спортивного орієнтування».
Ні, завсідником кафе «Аеліта» я не був абсолютно: якщо й скористався з друзями колись його послугами, то, може, двічі чи тричі за весь час. А от брати на прокат човна, що на станції поряд із кафе, дуже любив. Тому моя розповідь буде не про київську «Аеліту» (до слова, в СРСР цим популярним жіночим ім’ям чомусь здебільшого називали різноманітні заклади сфери обслуговування), а про зовсім іншу, багатьом незнану. Яку я пізнав 8-ма роками раніше у… піонерському таборі імені Анатолія Запорожчука (був у Херсоні такий піонер-підпільник, котрого в роки Другої Світової війни стратили німецькі окупанти)…
… Серпень 1968 року. Вперше у житті за гарячою путівкою Херсонського обкому профспілки працівників сільського господарства їду відпочивати у піонерський табір. В останню зміну. Батькові (як багатодітному) на роботі запропонували за 10% вартості – то чому б не скористатися такою можливістю. Єдина заковика – добиратися до піонерського табору треба самостійно, оскільки основну групу дітей організовано відправили раніше. А це немало-небагато – 115 км від Берислава! Кінцевий пункт прибуття – Парижком (тобто, Паризька комуна) Каланчацького району.
Втім, батьки безбоязно, з легким серцем відпустили мене, 12-річного, у далеку дорогу. Бо були впевнені: якщо роком раніше на пароплаві Херсон – Київ я самостійно подолав удвічі довшу відстань (до Запоріжжя), то до Парижкому – й поготів.
От, усі тоді казали: Парижком, а насправді, такого населеного пункту на Херсонщині не існувало. Було і є селище Роздольне на побережжі Джарилгацької затоки Чорного моря. І навіть коли я успішно дістався до нього рейсовим автобусом Каховка – Хорли, водій, відкриваючи двері, точнісінько оголосив: «Зупинка «Парижком». Чому така невідповідність у географічних назвах, я зрозумів трохи пізніше.
До 1956 року селище мало назву Дофіне, котру отримало ще у середині XIX століття як один із маєтків відомої династії Фальц-Фейнів. Чи то, можливо, місцеві селяни зреклися самоназви свого населеного пункту, чи то їм таке вдовбала у голови радянська влада: мовляв, усе, що пов’язане із Фальц-Фейнами – то погано. Але факт залишається фактом – у неофіційному спілкуванні це селище іменували не інакше, як Парижком. За назвою однойменного колгоспу (а пізніше – радгоспу), створеного тут ще на початку 20-х років минулого століття.
Ба більше, навіть видатний український письменник, режисер і драматург, романтик Розстріляного Відродження Микола Куліш, подорожуючи рідним краєм під час Голодомору 1933 року, також послуговується цією назвою при написанні одного зі своїх останніх творів – кіносценарію «Парижком».
… І ось я у Парижкомі (себто, Роздольному). Дорога до мого піонертабору (а тут їх було загалом близько п’яти) пролягала через ошатний старовинний парк, чимось схожий на Асканію-Нову (виявляється, Фальц-Фейни і тут залишили свій слід!). Перше враження від місцевості – гарне. Та все ж, у дитячій душі залишалися неспокій і тривога: як зустрінуть у тому таборі, чи витримаю режим дня, порядок і дисципліну, що там панували? Адже змалку звик до того, що у нашій сім’ї мою свободу, як найменшого, ніхто не обмежував.
А коли зареєструвався у штабі (мене прийняла сама начальниця піонерського табору, жіночка з іноземним, як на мене, прізвищем «Спозіто») і отримав розподіл у загін під абсолютно не ідеологічною назвою – «Аеліта», на серці трохи відлягло. Було таке враження, ніби потрапив на іншу планету. А й справді, де ви бачили і чули, щоб у радянські часи піонерський загін (хай навіть в оздоровчому таборі – не у школі!) носив таке незвичне ім’я? Називати ним кафе, перукарні, салони краси, магазини, інші заклади сфери торгівлі і обслуговування в СРСР було дуже модно. Але ж не до такої міри…
Це вже згодом дізнався від нашої виховательки, котра працювала педагогом-організатором позакласної роботи у Херсонській середній школі №6, а влітку підробляла у піонертаборі (ім’я та прізвище, на жаль, вилетіло з голови), що назву загону придумала вона сама. За приклад взяла ім’я героїні однойменного науково-фантастичного роману «Аеліта», написаного російським письменником Олексієм Толстим.
Вона ж була і автором мозаїчної емблеми нашого «космічного» загону, яку ми власноруч виклали із різнокольорових скелець на клумбі перед спальним корпусом. До речі, наша емблема посіла тоді 2-е місце на конкурсі емблем піонерських загонів усього табору. Це було зображення Аеліти у смарагдовому плащі, з розпущеним волоссям і діадемою на голові. Незвична, щоб не сказати більше, емблема.
Та й загін наш, завдяки вожатій, студентці Херсонського педінституту і вже згаданій виховательці, також був незвичний. Наприклад, перед табірним конкурсом художньої самодіяльності ми розучували не тільки «Взвейтесь кострами, синие ночи», а й «Город детства» («Где-то есть город, тихий как сон…»). Не тільки крокували під акомпанемент піонерського горна й барабана, а й ходили у похід до лісу, де розбивали намети. Не тільки будували живу гімнастичну піраміду, демонструючи свою спортивну вправність, а й танцювали жартівливий «Танець маленьких лебедів», за виконання якого нас тричі викликали на біс…
… Ось така небачена й нечувана сторона «Аеліти», моєї «Аеліти», відкрилася сьогодні спогадом дитинства з появою світлини культового київського кафе у спільноті «Клуб корінного киянина». «Аеліти», котра піднесла перші життєві уроки і навчила: все у нашому житті слід сприймати як безцінний досвід. А факти і явища – не однобічно і не однозначно. На іншій світлині у тексті – побережжя Джарилгацької затоки поблизу с.Роздольне Каланчацького (нині – Скадовського) району Херсонської області.
Григорій Южда
