Примари-спогади про приємні події з власного минулого, згадки про симпатичних людей, яких знали у ті щасливі періоди життя, іноді несподівано відлунюють у майбутньому. І тоді раптом ми ухвалюємо якісь загалом нетипові для нас рішення, робимо вчинки. Бо в душі сумуємо за собою колишніми. Напевно, саме так і працює порада одного класика, нині справедливо опального, набратися побільше гарних спогадів у дитинстві та юності.
З часів, коли ми ще були добрими і чистими, а світ яскравим, безтурботним і розумним. Щоб цих спогадів вистачило на все довге і складне життя. І колись, можливо, вони нам ще допоможуть.
Підозрюю, що саме таким крученим шляхом доля зробила мене власником великого тому поезії улюбленого Чарльза Буковськи у перекладі українською мовою. Про цю книгу Буковськи давно вирішив, що її слід обов’язково придбати. Історія наших із ним читацьких стосунків настільки давня, а вірші наразі чи не єдині, які ще знаходять бодай якийсь відгук у моїй свідомості, що не мати її вдома під рукою просто злочин (До бібліотек це видання навряд чи взагалі колись потрапить).
Тому давно приглядався до тому, отримав багато таємних знаків звернути на книгу особливу увагу і навіть почав її читати. Але купити ніяк не наважувався. Поривання зупиняла зависока для мене ціна. Так тривало, аж поки днями одна симпатична людина з минулого, про яке розповів на початку, раптом купила мою книгу про Вернона Кресса. Я вирішив: тепер, або ніколи. І треба ж такому статися, щоб саме цього дня видавництво знайшло на складі замащений клеєм примірник і майже наполовину спустила на нього ціну.
Підозрюю, що поривання придбати мій документальний роман про старого чернівчанина народився із такого ж як і мій сентименту. І я навіть не знаю, від чого тепер більше радію: від можливості самому придбати ще одну книжку чи від нагадування про чудову людину, з якою познайомився вже більше половини життя тому, але спогад про яку досі наповнює радістю зачерствіле серце.
Мені нічого не відомо про ставлення колишнього чернівчанина Петера Деманта (Вернона Кресса) до творчості Чарльза Буковськи. Але тепер книгу “Вірші останньої ночі на Землі” цього останнього я буду читати також і завдяки йому. Адже це Кресс був героєм книги, за кошти від продажу якої я придбав іншу.
Здається, що поезія та проза Чарльза Буковськи (прочитав добрий десяток його книг) така як ця історія, яку розповідаю порожньому космосу. Адже це з ним я спілкуюся записами у цьому віртуальному щоденнику. (Принагідно дякую панові Цукербергу за майданчик). Щоправда історія хоч і подібна, проте з суттєвою відмінністю. Американець точно зробив би це значно простіше й водночас проникливіше, ніж роблю я. Ця позірна простота розмови про складне і болісне його фішка. У цьому сенсі він справді унікальний. Передавати його інтонації так ніхто більше й не навчився.
Щось віддалено подібне до стилю Буковськи зустрічав ще тільки у двох письменників. З-поміж сотень інших, творчість яких трохи знаю. Так само як і Буковськи ці двоє американці. Мова про Вільяма Сарояна і Джона Фанте. Професійні літературознавці, можливо, назвуть ще кілька подібних до цієї трійці. Я ж керуюся винятково власними читацькими спостереженнями.
Зараз не можу згадати, про що дізнався раніше: про фільм «П’янь» (Barfly) із зірками 80-х – 90-х рр. Міккі Рурком і Фей Данавей у головних ролях, чи про те, що сценарій до цього фільму за мотивами власного життя написав Чарльз Буковськи. Пам’ятаю лише, що про фільм довідався одразу від двох друзів, життєвому і бездоганному кінематографічному смаку яких довіряв. А прізвище Чарльз Буковськи вперше усвідомлено почув зі сцени палацу «Академічний» у Чернівцях.
Років двадцять тому, під час одного з перших творчих наїздів до Чернівців, тоді ще просто талановитий український письменник Сергій Жадан назвав Буковськи з-поміж своїх улюблених авторів. Рекомендація живого майже класика засіла у підсвідомості, а нагода познайомитися з Буковськи на практиці випала після відкриття на проспекті Незалежності великої книгарні популярної у минулому книгомережі. Висвітлював цю непересічну для провінційних Чернівців подію як журналіст і поміж іншим запитав у присутніх на відкритті керівників книгарні, а також письменників Андрія Кокотюхи і Яни Дубинянської, чи є в її асортименті кілька гучних на той час книг. Головний акцент зробив на романі «Сьомга» Софії Андрухович, скандальність якого, схоже, полягала тільки у незвичній для певної категорії обмежених споживачів обкладинці книги. Із зарубіжних авторів навмання запитав про книги Буковськи. Попри мій скептицизм, твори обох авторів виявилися на полицях. Відступати було нікуди, довелося їх купувати.
Не пригадую, як швидко по тому дійшли руки до читання трьох збірок оповідань Буковськи: «Історія звичайного безумства», «Найгарніша жінка у місті» та «Південь без ознак Півночі», зате добре пам’ятаю вибухове враження, яке вони справили. Мої читацькі смаки й до того не можна було назвати консервативними, хоча замолоду я й віддавав перевагу усіляким екзистенціалістам, літературі абсурду, різним постмодерністам та бітникам. До того не тільки знав і читав Керуака, Берроуза і Міллера, однак Буковськи все одно зміг прозвучати власним неповторним голосом.
Згодом були куплені у київських книгарнях, під час відряджень, культовий «Почтамт», «Хліб із шинкою», «Жінки», «Спалах блискавки за горою», «Фактотум» і, звісно, «Голлівуд». Це в цьому останньому Бук розповів історію своєї співпраці з «фабрикою мрій» під час роботи над сценарієм фільму «П’янь». І це тоді на квартиру до нього, перехилити чарчину, забігали Мадонна із тодішнім своїм чоловіком актором Шоном Пенном. Були ще якісь прочитані книжки з його інтерв’ю різним людям.
Чи випадає після цього дивуватися, що побачивши велетенський том кольору канарки майже на 800 сторінок із віршами старого Бука, я зрадів наче побачив старого друга після багатьох років розлуки. Трапилося це майже два роки тому. Через зачерствілість душі, спричинену очевидно патологічними 
віковими змінами, давно не відчуваю поезії. Заклинило клапан душевності. Однак прочитавши лише кілька віршів Буковськи зі здивуванням виявив, що не тільки розумію їхній зміст, але й відчуваю!
Уявіть моє здивування, коли незабаром виявилося, що не єдиний цікавлюся цим старим маразматиком. До книгарні, де я п’ятнадцять місяців ніс свою книжкову вахту, став навідуватися мовчазний хлопчина, всідався за столик і заглиблювався у читання тому Буковськи. Не з першого разу, звісно, а поволі, слово за словом вдалося дізнатися не тільки ім’я цього загадково мовчуна, але дещо й про нього самого. Виявилося, що інтерес хлопця до книг не випадковий. Дорогою додому із технікуму, чи як ці заклади тепер називаються, в очікуванні свого рейсового автобуса, він спеціально завертає до книгарні, щоб почитати. Зрозуміло, що придбати такий том студенту не по кишені.
Поступово з’ясувалося, що його цікавлять чимало письменників, яких і я вважаю чудовими. І Буковськи з-поміж них також. Довідавшись, що у мене вдома чимало книг цього автора, гість наважився попросити одну-дві почитати. І хоча ми були майже незнайомі, я вирішив ризикнути. І не помилився. Хто знає, чи колись історія цього дивного читання, не перетвориться на такий самий спогад-примару вже для цього невідомого хлопця.
Думаю, якби сам Буковськи дізнався про неї, вона йому точно сподобалася. Можливо, ми б навіть підняли за неї по чарці вина, яке він так любив. Так, як це, сподіваюся, ще можна зробити у Bukowski пабі біля культурно-мистецького центру Івана Миколайчука. А третім до нас, якби був живий, приєднався би геніальний Миколайчук, який теж був не проти скуштувати гарного віскі, вискочивши на хвильку із кінотеатру свого імені. Не мав нагоди відвідати заходи Одеського кінофестивалю, але якщо хтось знає, просто цікаво, чи віддали гості шану мистецтву у цьому закладі?
Мені все ще хочеться купувати книжки, хоча робити це з кожним роком і навіть місяцем усе складніше. І тому я купую їх зрідка. Цьому є багато причин, кожну з яких можна докладно розглянути і проаналізувати. Проте найголовніша, так принаймні мені здається, це брак коштів. Не знаю як у кого, але після удару 2014 року, коли в Україні почалася війна, обвалився курс гривні і суттєво погіршилася економічна ситуація я так і не зміг вирулити на довоєнні фінансові показники.
У мене немає друзів, які за мене вирішували б якісь життєві проблеми. А, можливо, я не надто гутаперчевий, аби ними розжитися. Хоча списувати все на зовнішні обставини теж не випадає. Мої власні комерційні здібності теж бажають кращого.
Обираючи тепер книгу довго і прискіпливо зважую, яку саме придбати з-поміж багатьох бажаних, міркую про наслідки. І тільки якщо опиратися вже зовсім несила, тоді купую. А потім кажу собі, що цього разу це точно було востаннє. Тепер я, наприклад, думаю про «Ідентичність» Мілана Кундери. І що цій книзі справді дуже пасувало би стати останньою, яку я купив.
Юрій Чорней
