Їду в плацкарті з жінкою років сорока. Як з’ясувалося, родом вона з Івано-Франківська, але вже давно живе в Одесі. Чоловік – з північної (україномовної) частини Одеської області.
Під час нашого спілкування чую гарну українську, навіть з характерною прикарпатською вимовою. Аж раптом лунає телефонний дзвінок, вона бере слухавку і говорить: «Прівєт, дочєчка, как там дєла?»…
– Ви спілкуєтеся з донькою російською? – питаю після того, як вона завершила розмову.
– Так, вона російськомовна, то і я говорю з нею російською, ну, не завжди, але говорю.
– І ви навіть не намагалися виховувати її україномовною?
– А навіщо? Я хочу, щоб вона гарно вписувалася в середовище, а українська в Одесі цьому не сприяє…
Замислився…
Як на мене, мова є ключовим ресурсом для витворення особистості й, нарівні з історичною пам’яттю, основою її ідентичності. Це той «Дім буття», про який писав видатний німецький філософ Мартін Гайдеггер.
Людина успадковує мову від своєї спільноти, уособленої батьками та найближчим оточенням. Спільнота людині й потрібна зокрема і навіть передовсім для того, щоб отримати від неї мову, привласнити її, спілкуватися нею з собі подібними спадкоємцями (вже власниками), творити спільну з ними реальність і жити в ній, за її (мови) допомогою стати і бути частиною унікального, вибудуваного нею світу, який існує доки нею ословлений.
Я вважаю, що мій син має бути мешканцем МОГО «Дому буття».
Погодитися на зросійщення власної дитини – допомогти іншому, до того ж виразно ворожому світові, одним із ключових смислів існування якого є знищення світу, в якому живу я! Для мене це неприпустимо.
Сергій Бригар
