Зайшла в магазин і купила… триста грамів сала. Вже вдома подумала: навіщо його брала?! Мої хлопці не їдять такого і мені дуже рідко хочеться.
А потім якось слово за слово і дійшла в розмові до того, що якби був мій батько за столом, то смакував би цим сальцем від душі. Нарізав його інколи тоненько під синю чарочку, посипав сіллю, перцем… Або ще дуже любив смажити на сковороді, так щоб багато цибулі вперемішку з яйцями.
Любив смачно поїсти.
Часи безгрошів’я, коли вчителям не давали місяцями заробітної плати, переживав тяжкувато: «Хіба ж це суп — без м’яса!». І не знаємо як, але завжди умудрявся навіть тоді тримати вдома у холодильнику палочку сухої ковбаси і баночку червоної ікри.
Свята в нашому домі були святами смачними завжди. Мама готувала, а батько дбав про те, щоб їй було з чого готувати і щоб на столі було все.
Коли його не стало, свята для нашої родини якось втратили ту святковість, яка була при господареві дому. Він по особливому любив життя, а головне — безмірно любив нас.
1 жовтня, десять років тому, на сільському кладовищі з’явилася могилка дорогої нам людини. І нині не віриться, що вітоді його пристанище десь там, не поруч з нами…
Туди сальця не понесеш…
Несу квіти, спогади та сльози. Я ніяк не можу перестати плакати над татовою могилкою. Бо сумно. Бо тяжко. Бо болить…
Пам’ятаємо завжди!!!
Розповідаю про тебе, тату, весь час дітям, друзям…
От вам і триста грамів сала…
Рюмсаю і їм…
Тетяна Череп-Пероганич
