Цієї ночі перестало битися серце відомої журналістки Зої Краснодемської. Для всіх, хто добре знав Зою Іванівну, ця звістка стала приголомшливою, несподіваною, неймовірною.
Адже лиш недавно ми вітали її з 66-річчям.
Її день народження припадав на переддень річниці комсомолу – 27 жовтня. І в пору нашої спільної праці в редакції неповторної чернівецької обласної «Радянської Буковини», ми завжди голосно відзначали цей день як Зоїн!
Більшої оптимістки, порадниці й розрадниці, яка за будь-яких обставин завжди готова була допомогти, виручити, заступитися, підняти настрій, вселити віру, взяти відповідальність на себе, я не знав і не знаю з усього нашого непростого журналістського цеху.
Від батька-подолянина і матері-донечанки вона успадкувала добре серце, світлу душу, талант до слова й жагу до правди.
Сформована у вільнолюбивому Солотвині, вибрала 17-літня Зоя Жураківська журналістику. Не як професію, а як групу крові, як спосіб мислення і дії. Прийшла її здобувати до Львова у 1970-му, після страхітливого погрому шістдесятників і повсюдного «закручуванням гайок» ідеологами радянської імперії. Там зустрілася з таким же романтиком і правдолюбцем Володимиром Краснодемським. І назавжди пов’язала з ним свою долю.
До Чернівців на роботу я приїхав у пору, коли прізвище двох молодих талановитих журналістів Краснодемських вже було на слуху в цілому краї. Відтоді наші професійні й життєві дороги закручувалися й випрямлялися поруч. І якось в унісон.
Працювали разом в одній редакції, а із Зоєю – і в одному відділі, дружили сім’ями (наші донечки народилися в один місяць і рік, навчалися на сусідніх факультетах у Київському університеті).
Майже одночасно ми переїхали з Буковини до Києва. Володя, як кращий власкор колишньої «Радянської України», був запрошений у штат цієї головної на той час газети України на посаду завідувача одного з провідних її відділів — культури, а Зоя незабаром стала провідною журналісткою «Радянської Освіти» часів редакторства незабутнього Ігоря Лубченка.
Згодом Зоя Іванівна перейшла в штат «Урядового кур’єру», де упродовж багатьох років уже не відточувала, а стверджувала своє перо як вправного журналіста-аналітика і публіциста. Звання Заслуженої журналістки України — направду цілковито заслужене.
До отримання власного помешкання Краснодемські певний час мешкали в моїй квартирі. Час випробовував нас і наші характери. Але перший професіональний гарт, отриманий на Буковині, став у наших житейських долях визначальним. Може, тому й так виходило, що на столичних обширах, де все так масштабніше і так цинічніше, нові друзі, знайомі якось непомітно з’являлися, але так непомітно й відходили на задній план.
Краснодемські ж залишалися.
Бо з обох сторін ми стало сповідували ті професійні і житейські цінності, що набували разом у Чернівцях в далеку пору нашої журналістської юності.
Зоя Іванівна достойно і самозречено боролася з невиліковною хворобою. Вірила, що подужає її. Бо мала сильний тил в особі своєї родини. Та доля розпорядилася по-своєму…
Земля тобі пухом і Царство Небесне, дорога наша Зоїчко. Своїм високим житейським чином Ти заслужила бути саме там…
Заупокійна Молитва і Прощання із Зоєю Іванівною Краснодемською відбудеться в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві Української греко-католицької церкви (ст. м. Лівобережна, вул. Микільсько-Слобідська, 5) в суботу, 29 грудня, об 11.00 год.
Микола Тимошик
