У мене було безліч дядьків (по троє братів у батька й мами), я їх усіх любив, бо вони були дуже різні, але мали спільну ознаку – любили мене, хоча й кожен по-своєму.
Дядько Гриць, молодший батьків брат, всіх перевершував удвоє: в нас із ним була дуже рідкісна подвійна любов. Ми обоє любили читати книжки, а ще більше – ловити рибу.
Книжки читалися побільше взимку, коли риби, вважай, не існувало. Пригадую, правда, як одного разу, посеред січневих морозів, він узяв лопату й відро та й повів мене в луг, у вільхи. Влітку там було не пробратись через корчі, зарості та грузькі прогалини, де під ряскою й водою таїлися не прості болота, а, звичайно ж, моторошні трясовини, переконливо описані в багатьох моторошних книжках.
Але доброї зими мороз прокладав скрізь такі міцні паркети, що поміж тими вільхами бігалося аж підстрибом, тільки що не слід було забувати про тепличини – влітку майже непомітні вузенькі струмки з холоднючою джерельною водою, а взимку чітко вирізьблені в суцільній кризі прозорі звивисті «теплі» річечки з живими зеленими водоростями, водяними комахами, а часом і жабками в намулистому дні.
Тепличини ніколи не замерзали, хіба в деяких місцях ховалися під тонкі льодові перекриття – отам можна було й провалитися з необережності. Але ми, мудрі Гулівери, все те бачили й легко переступали з одного крижаного берега такого струмка на інший.
Дядько Гриць вибрав зручне місце, там, де одна з найбільших тепличин впадала в щось, ніби невеличке озерце, на якому місцями тримався тонкий лід, а місцями аж сяяла чистісінька прозора вода без будь-якої ряски чи зотлілого листя – всі залишки літньої цивілізації лежали на дні. Води було небагато – там і влітку неглибоко, але болотну товщу під водою ніхто з доброї волі не перевіряв.
Відгорнувши трохи лопатою стару лепеху, дядько став на коліна на краю товстого крижаного берега й заходився вичерпувати відром воду та виливати її далеко позад себе!
Чи він не збожеволів?
Але виявилося, що води таки мало, течія дуже квола, і за якийсь час відро почало наповнюватись не так водою, як багнюкою. Дядько кректав, але продовжував тягати болото ще завзятіше, вкопуючись у його надра якомога глибше.
Іноді він відставляв відро та працював лопатою. На льоду росла чорна гора, і в якийсь момент я побачив, як у ній вилискує, вилазить на поверхню й знову ховається в товщі чи то жива ковбаса, чи якийсь рудий вуж. Та це ж в’юн! У мене навіть ноги перестали мерзнути (бо стояв же як зачарований, роботи мені не було).
Ми тоді з дядьком принесли до нас додому добрих піввідра в’юнів, вони стояли в сінях і спричиняли побожний захват у дітей і солодку муку в котів, яким невдовзі таки випало невимовне щастя у вигляді свіжих в’юнячих голів.
Та справжній риболовецький сюрреалізм наступав улітку, коли Тікич уже добре прогрівався і в ньому можна було киснути від ранку до вечора.
Теплого вихідного або святкового дня мої дядьки, а з ними й тітки, діти та родичі збиралися великим гуртом і вирушали на Тікич. Більшість – просто купатись, а найбільш підприємлива чоловіча фракція несла на плечах роґелю (це така велика тригранна призма, одна грань якої відкрита, а вся інша площа затягнута сіткою), бовти, торби й відра.
Поки жінки й діти тішились купанням, ця артіль брела (а часом пливла) річкою, підставляючи роґелю під кожний кущ. Рибу з куща виганяли бовтами, а з роґелі виймали руками й кидали в торби й відра. Риби ловили стільки, щоб вистачило всім, включно з домашніми котами та собаками.
Дядько Гриць зневажав увесь той ґвалт.
Він брав свою торбу, брав мене за руку, і ми йшли понад річкою вгору по течії, подалі від того циганського табору. Віддалившись на кілометр-другий, дядько вручав торбу мені, а сам залазив у річку.
Тут я хотів би, щоб зазвучав марш із опери «Аїда».
Або краще щось із Вагнера. Бо ту драматичну напругу, яка наростала в моїй дитячій душі, коли дядько Гриць пірнав під коріння старої верби, годі передати словами чи ще якимись засобами.
Дядько міг триматись під водою кілька хвилин. Казали родичі – до п’яти. Швидше за все, прибріхували, але його дайвінг таки лякав свідків. Бо одного разу було таке, що дядько пірнув… і не виринув.
На щастя, тоді мало не весь рід сидів і закусював на траві за метрів шість від берега; жінки зняли крик, бо вже не одна хвилина минула, а Гриця нема! Чоловіки кинулися в річку й витягли його з-під берега непритомного.
Виявилося, що він запірнув під край обриву, в заглибині якого вода вирила цілу печеру, закриту з усіх боків водою, стінкою берега й корінням старих верб. Дядько вирішив трохи налякати родичів і завис у тій печері на корінні, але не врахував концентрації болотного газу, який піднімався з річкового намулу й наповнював печеру…
Після такого навчання дядько став обережнішим, але мені все одно було страшно. Я ж йому ніякої ради не дам, якщо би раптом що. З іншого боку, я аж тремтів, чекав від дядька чудесних, майже циркових номерів. Мені здавалося, що він просто бере рибу з води й викидає її на берег.
Дядькове вміння ловити рибу голими руками заворожувало всіх, кому це доводилось бачити. Він собі то бреде, то пливе попід берег, десь зупиниться, десь пірне, а я йду горою, берегом і тільки стежу, коли з його руки до мене вилетить рибина (а іноді й дві) та впаде в траву – тут уже я включаюсь у роботу: ту рибину треба вхопити й запроторити в торбу, а як ти її вхопиш, коли воно щука? Страшно.
Звісно, надивившись на дядька Гриця, я й собі намагався освоїти це рідкісне мистецтво, і на мілині вчився перших прийомів риболовлі. А знаєте, що дурний пічкур (у нас йому було ймення «бубир»), дуже, між іншим, смачна рибка, любить сам забитись вам під ногу, коли стоїте на піщаному дні?
Ото була моя перша здобич: наловивши десяток-другий бубирів, я урочисто ніс їх у картузику мамі, і вона мені їх охоче смажила. З роками я освоїв набагато складніші технології риболовлі в корчах, норах, під колодами, камінням, серед лепехи й водоростей… Але ніколи не міг навіть наблизитись до філігранної майстерності дядька Гриця.
Свята любов мого дядька до риболовлі, до річки, до всього живого й неживого на світі якимсь незбагненним чином поєднувалася з іншою пристрастю, і тут ми з ним кохалися на рівних.
Ми читали книжки.
Звісно, хороші, цікаві книжки, але коли таких не вистачало, то читали, які трапиться.
В ті 40-ві роки з книжками було сутужно, вся районна бібліотека була давно прочитана й перечитана, від нових надходжень про Олєга Кошевого, Зою Космодем’янську, Гастелло, Матросова й Маресьєва відчутно нудило, і тому кожна незнайома книжка сприймалась як велике свято.
Дядько Гриць був грішний – любив жінок.
Мене то мало обходило, але інтрига полягала в тому, що від нових жінок дядько приносив нові книжки.
Я й зараз часом думаю, чи не для того дядько женився щоразу, аби добратись до чиєїсь домашньої бібліотеки. Бо як то можна не закохатись у таку собі вдову Грицацуєву, що в неї не тільки корова в хліві, а й Віктор Гюґо на етажерці з ситцевими фіранками й серветками ручної роботи. А мужчин у хазяйстві після війни дуже бракувало…
Могло, проте, бути й навпаки: начитавшись романтичної літератури, дядько кидав свою остобридлу сапілницю з її вічними колгоспними буряками та приставав до іншої пенелопи десь у Радчисі або Вільхівці.
Мені тоді, кажу ж, було байдуже до його походеньок, про які краєм вуха чув від тіток і дядьків, але я сумував, коли дядько Гриць десь на рік запропащався. Зате яка була зустріч, коли він об’являвся з цілою торбою книжок!
Саме так у моєму житті з’явилися «Граф Монте-Крісто» (правда, тільки другий том), «Джек-Соломинка», Том Сойєр і Жуль Верн; а яке розкішне довоєнне видання (повне!) Робінзона Крузо привіз він чи не з самого Канева! А львівські видання (українською мовою!) того ж Гюґо з гравюрами Гранвіля, а Стівенсон, Вальтер Скотт, Фенімор Купер…
Все це читалося запоєм.
Я йому теж давав книжки, які брав у районній бібліотеці, але рідко, бо всі цікаві книжки з бібліотеки швидко зачитувались до дірок або розкрадались. Катеринопіль тоді читав дуже інтенсивно. З того читацького голоду, коли я вчився в п’ятому класі, ми з дядьком прочитали навіть «Войну и мир» Л. Толстого – у мене на це пішла мало не вся зима.
Читацьких конференцій ми з дядьком не практикували. Ото лаконічна проста оцінка, як вирок: «Книжка нудна» або «Дуже хороша книжка» – і все. Зате зрідка випадали нам зустрічі, часом за участю ще когось із моїх двоюрідніх братів, коли ми просто били байдики в бабиному саду чи взимку сиділи в хаті під грубкою, смакуючи наколядовані цукерки й горіхи. Дядько Гриць не дуже любив говорити, зате з великим інтересом слухав молодь і допікав нам уїдливими запитаннями.
Запам’яталась одна з наших останніх зустрічей – на баштані. Тому самому, де я колись кавуни крав, на тому самому полі. Тільки я вже був студентом, а дядько Гриць у той час хворів і влаштувався на легку роботу – сторожем коло кавунів. Він якось попросив привезти йому баночку свіжого меду. Ми з приятелем привезли йому той мед, і він сказав, що йому відразу полегшало.
Самотній він був.
Ми лежали на розлогій купі сіна біля куреня на баштані до глибокої ночі, розповідаючи билиці й небилиці, часом пробували співати, часом, розлігшись горілиць, мовчки дивились на зорі. Дядько мріяв про міжзоряні польоти (космонавтики тоді ще ніякої не було, він просто Жуль Верна начитався), допитувався в нас, що нового в науці (він думав, як і всі мої старші родичі, що студентів і справді чогось там навчають у столиці), й дуже шкодував, що свого часу не вчився. А можна ж було.
Влітку день великий, а ніч мала.
Ми з приятелем уперто засинали, але дядько ще впертіше нас будив: «Хлопці, не спіть, ви ще маєте стільки часу… а мені так добре з вами балакати… ще встигнете, виспитесь, не засинайте!»
Останні роки свої дядько Гриць провів у Каневі, де приспособився до зимової риболовлі на Дніпрі. Риби ловив стільки, що, продаючи її, утримував себе й свою жінку.
Побачитись із ним мені довелося, тільки коли він приїхав на похорон мого батька; він бачив, як мені тяжко, й майже не відходив від мене. Батько помер першим із «безсмертних» – чотирьох братів, чотирьох сестер та їхньої матері Пріськи (Єфросинії), і всі ту смерть переживали дуже болісно.
А наступного року не стало й дядька Гриця, наймолодшого в їхньому поколінні. Наловив добрий мішок риби й мусив нести її нагору на плечах, бо випав сніг і саночки не йшли. Риба промерзла, промерзла й спина, він застудився. А легені завжди мав слабенькі, ще й курив, тому ця його риболовля виявилась останньою.
Колись може ми з ним зустрінемося знову, і я йому багато чого з нових книжок розкажу.
Не вірите? Я теж.
Василь Триліс
