Невдячність ходить містом з тобою поруч. Вона улесливо заглядає тобі в очі, чемно вітається і спонукає до якихось порожніх розмов про дружбу. При цьому невдячність завжди каже «спасибі тобі, канєшно». Але це не до тебе і не про тебе. Це так, у всесвіт. Щоб оточуючі думали, що невдячні насправді дуже вдячні.
Невдячність завжди першою обирає найзручніші лавиці в скверах, де сідає, широко розставивши ноги, і розповідає роззявам про тебе: який ти насправді поганий і жорстокий.
Вона, невдячність, мовляв, до тебе зверталася, а ти міг, але не допоміг. Хоча все було навпаки.
Невдячнисть сидить цілий день на лавиці і вдає ображену геніальність замість того, щоб просто бути вдячною. Якщо ти геніальний чи геніальна, мають дякувати тобі, а не ти. Хоча твоя геніальність ніким і нічим не доведена.
У невдячності фригідна совість і вона не відчуває власної невдячності. Її святою водою не з тої руки покропили. Невдячність, звісно, завжди має конкретні імена і обличчя. Але поки тебе ця невдячність не стосується особисто, вдає що так і має бути.
А що ти? А ти, отримавши в обличчя порцію її помий, перейшов на інший рівень життя. І кожен новий рівень життя вимагає нової версії тебе самого. Оновився і живеш далі, маючи всіх на увазі.
Володимир Килинич
