Той випадок, коли почуваюся майже героєм романів улюбленого Генріха Бьолля. Одна з переваг читання, коли достеменно знаєш: про те, що з тобою відбувається, про відчуття – твої власні і рідних, різну поведінку друзів і просто знайомих, які несподівано відкриваються зовсім по-іншому, про наслідки і навіть мораль (оце справді неймовірно!), яка з цього усього випливе, коли багатьох не буде на цьому світі, давно вже написано.
Наприклад, у бьоллевих романах «Де ти був, Адаме?», «Дім без господаря», і навіть «Очима клоуна». В останньому – це лінія, пов’язана з воєнною темою у житті головного героя. Пригадую, я використовував звідти оцей мотив: «тоді я вперше відчув, скільки жаху таїться в речах, полишених людиною, що кинула вас чи померла».
Поки виглядає на те, що з усіх моїх численних навичок, глибоких знань і практичних умінь українській державі знадобиться тільки одне моє уміння. Та й то для осягнення цієї науки мене ще доведеться переучувати.
Пригадалося, чомусь, Демантове табірне: «майже все, чого навчили мене протягом усього життя вдома, у школах… виявилося неспроможним! Що таке студент-відмінник, знавець класиків… порівняно з хорошим теслею?». (Шкода, що я так і не встиг записати, чому вважаю свій документальний роман – хорошу, як на мене, спробу зловити життя за поли його піджака – метамодерністським текстом. Не беріть прикладу: робіть усе вчасно, не відкладайте життя на потім, бо воно має властивість закінчуватися).
Очевидно, щодо моїх фізичних та розумових можливостей; здобутих тридцять років тому знань про влаштування гармат, держава вже має певні сумніви. (Як вони стріляють ми справді не чули. Союз тоді якраз розвалився, а з ним і наша практика).
Ну, добре, щодо фізичної підготовки, спритності і психологічної стійкості погоджуюся. А ось щодо знань – категорично заперечую! Тільки вроджена тактовність заважала мені весь час заперечити дружині однокурсника, яка при всякій нагоді наголошувала нібито цей її колишній чоловік був найкращим з-поміж нас на «воєнці». Свою власну оцінку «відмінно» з дисципліни «управління вогнем артилерії» у наставника підполковника Миронюка я заслужив чесно.
Але держава вирішила за мене, що я їй потрібен не як артилерист, а в ролі офіцера з морального виховання бійців. З того, що розповіли військовослужбовці, які вже встигли побувати на фронті, справа ця не надто складна, але специфічна. Наприклад, це мені доведеться стежити за тим, чи не зловживають військовослужбовці спиртним. А для цього навіть переглядати вміст їхніх посилок, які їм присилають рідні і друзі на фронт. І ніякого тобі метамодерну.
Я добре знаю, якій нелюдській країні завдячую за руйнування мого власного і нашого спільного вкрай недосконалого, але рідного світу. Але як реаліст також дивлюся правді у вічі: суперменом, крутим мачо чи альфа-самцем, з низьким хрипким голосом, широко розставленими ногами і загубленими «кавунами» під пахвами обох рук, що хвацько стріляє з-під поясу, у свої 53 роки я також навряд чи стану. Тому єдине, у що хочу вірити – що у межах власних фізичних, психологічних і моральних можливостей зможу протистояти цьому злу.
Я завжди хотів вірити, що головна відмінність, яка відрізняє наш європейський світ від дикунського російського – це ставлення до людського життя. Його цінності і найголовніше раціонального використання можливостей кожної людини. Ще вчителем у школі, у 90-х, я переконував своїх учнів, що однією з головних причин розвалу совка і необхідності проголошення незалежності було саме різне ставлення до людського життя. Тепер це своє теоретичне відчуття я нарешті зможу перевірити на практиці. Бо якщо це не так, тоді усе це взагалі не має жодного сенсу.
А ви тим часом, поки я на війні захищатиму свій власний світ, читайте Бьолля. Там про все це вже є. Окрім очевидних художніх якостей, цінність його романів полягає також у тому, що писав він їх з власного воєнного досвіду участі у Другій світовій війні. Це тому, можливо, його правда про війну не завжди приємна обивателю. Але і Нобелівський комітет, і мене Бьолль переконав.
Юрій Чорней
