Вони були серед перших сусідів, з якими ми зазнайомилися у новій для себе ролі дачників. Їхній ошатний двоповерховий дім під темновишневою покрівлею, який вінчає нашу вулицю, довший час служив нам, пішим чи колісним, за орієнтир, коли добиралися в наш осідок з траси. Завидиш темновишневу металочерепицю — мимоволі зітхаєш полегко: вдома.
Вони різні: Василь з Чернігівщини, чоловік поважний, неохочий баляндрасити, каже як припечатує, не любить розволікуватися — звичка «низового керманича»: багато літ протрудився виконробом на будовах. Тому все вміє, все може, все знає і не терпить суперек. Хату вивів сам — од котлована до того темновишневого конька, і коли він «на фазенді» — щось безперебійно дзижчить, гуде, дзебенить, завива, торохтить, цюкає, клацає, зумить, калатає… Василь у роботі, і тобі залишається гадати, хто він у цю мить: слюсар, тесля, автомеханік, столяр, коваль чи дизайнер газона.
А Ніна щебетуха. Подільська господиня. Лад у домі, порядок на грядках, у ягіднику, в садку. Квіти при дорозі здовж паркана, вікна здосвіта сяють чистим сонечком, ситний димок з комина, коли у домі гостина…
Подільчива. «Зірвіть актинідію, бо вродило, а мої не їдять. Вася і не торкається: «Чи ж не фрукта… І як її їсти можна!»
А якось принесла листаті бадилини. Потерла листочок — ніздрі розніжив солодкий аромат.
— Канупер… Українські парфуми нашого села. Славне зілля — беріть садіть.
Світло у нас часто пропадає. Бува, й надовго. Газу не маємо,
Ніна знає.
— Агов! — гукає. — Ідіть до нашої плити!..
… Коли почалася війна, Василь з Ніною, донькою та онуками перебралися з Києва у цей дім. Гадали, перебудуть серед пущі. Але згодом і ліс, і село, взяли в облогу окупанти. Гули їхні броньовані машини трасою, гупало, шматувало обрій і стрясало принишклі корабельні сосни з чотирьох сторін світу: спершу з боку Бучі, потім ще ближче, з Бородянки, і з протилежного боку, 
де Біла Береза й Макарів… У домі пропало світло, зник газ, стали економити харчі та воду.
І вирішив Василь прориватися з тієї смертельної пастки, вивезти жінок і онуків. Завів машину посадив родину, попрощалися з домом і поїхали дорогою на Макарів, до житомирської траси. І десь під Макаровим їхню машину обстріляли орки. Ніна загинула на місті, Василь, донька і діти отримали важкі поранення. Дивом, стікаючи кров’ю Василь розвернув автівку, добрався до будинку.
… Усі четверо вижили. Ніну ховали сусіди на сільському цвинтарі. За кілька днів по тому покрадьки, ризикуючи напоротися на ординців, привезли попа — запечатали могилу.
Сьогодні, йдучи вулицею повз їхній німотний дім, помітили біля входу руді плями… Така на вигляд невинна людська кров. Глянув на вікна їхнього дому — вони сліпали непроникною сірою паволокою…
А Нінин канупер зав’язався жилавим кущем — на життя.
Валерій Ясиновський
