Числа, які будуть актуальними для України з 2021-го року, ще місяць тому викликали глибокий езотеричний сум. Тобто і поверхового погляду достатньо, аби зрозуміти, що нова програма через рік-два не дозволить владі (будь-якій!) і далі виводити за «лапки» народ, опускаючи його до рівня мовчазних низькооплачуваних трударів.
Але було абсолютно не зрозуміло, як може зникнути доморощений спрут, маючи високу електоральну підтримку тих, хто його обслуговує. В уяві малювалася лише одна напрочуд сумна картина – люди масово виходять на акції протесту, оскільки діяльність і апетити «властьімущих» стали не сумісними з їхнім фізичним виживанням.
А це вже межа. Страшенно не хотілося третього великого Майдану і нової крові, тому було сумно аж за край.
Проте гримнуло ДИВО, яке може статися лише в країні, головним числом якої є Сімка – архетип Бога, а заодно і всього, що є в нас і над нами. Тобто оця система, яка більше не сумісна з числовими енергіями 2021-го року і яка зараз грізно гримкоче усім своїм поіржавілим залізяччям, раптом почала пожирати себе сама. Отак бере і хряпає вставною щелепою, рвучи на собі усе, що недавно здавалося яскравим бійцівським оперенням.
Найбільше втішив у цьому сенсі прем’єр Денис Шмигаль зі своєю претензією на роль світового розпорядника робочою силою. Спочатку він вирішив працевлаштувати «європейських» заробітчан «на стройках родной страни» за дуже скромні трудодні, а потім заборонив випускати їх з країни без свого «височайшого» дозволу. Ось так і каже зарубіжним колегам: поки не переконаюся в тому, що мої люди будуть у вас там у повному шоколаді, — з рідної хати не випущу. Нехай краще вдома кладуть асфальт за 6 тисяч гривень – і крапка!
Ну що тут скажеш?
Нарешті у нас з’явився чиновник, який несподівано усвідомив, що українці – золота акція, за яку роботодавці з першої світової десятки готові надсилати окремі чартерні рейси, але усвідомивши, не втямив, що з цим відкриттям робити далі.
Все це схоже на агонію, коли від умовної притомності лишилися тільки бурхливі рефлекси. Прем’єр, напевно, думає, що ніхто не збагне, чиє саме замовлення на дешевих кріпаків він задовольняє тією забороною. А заодно не розуміє, що, силоміць залишивши активних українців удома, гарантовано риє могилу системі, яку призначений зберегти. Те, що відбуло свій час, — неминуче розсиплеться. І на цей природний процес можна дивитися з таким же душевним трепетом, як на захід Сонця чи кінець зими.
І ще одна цікава деталь.
Раніше стара олігархічна система існувала завдяки світоглядній дуальності українців. Одні з нас боролися за мову, інші за «язик». Одні йшли до Брюсселя, інші тягли свого воза до Москви. Одні виступали за Томос, інші за МПЦ. Словом, підігруючи розколу, система спокійно володарювала над нами, зберігаючи свою власну цілісність.
Аж раптом в новинах показують не вічно бунтівних «бандерівців», а тихий страйк лікарів столичної (!) клініки, які у розпал епідемії не мають засобів захисту і отримали за роботу з коронавірусними хворими по 3 тисячі гривень! А кілька днів тому показували фермерів і власників дрібних кав’ярень, які не розуміють чому їх відправили на голодний карантин у той час, коли набиті людьми будівельні гіпермаркети та елітний ресторан власника-нардепа «Велюр» працюють собі і далі, ніби на планеті нічого не сталося.
А найцікавіше те, що проти цих маленьких «майданів» аж ніяк не організуєш корпоративний «антимайдан», та й державним переворотом, оплаченим американцями, їх теж за старою звичкою не назвеш. Куди не кинь — всюди край. Ненаситна система сама загнала людей на початок свого кінця, і цю очевидну прикрість їй більше не вдається приховати нашвидкуруч зметикованими міфами.
Чи буде той кінець швидкоплинним?
Навряд чи, адже теперішні слуги старого спруту мають поки що досить високу підтримку виборців. Та й на календарі зараз тільки середина 2020 року. Але й тепер зрозуміло, що час ідейних майданів в Україні тимчасово минув. На вулицю вийдуть ті, кому втрачати вже більше нічого. І це справді новий етап у процесі нашого спільного зростання.
Лариса Салімонович, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
