Мені пошили нарядне платтячко — біле, у велику червону троянду. Я його наділа, щоб показатися сусідам. І, звісно ж, побігла до найкращого друга — Гриця Чорноморця. Баба мене завжди дражнила, що Гриць сопливий, у ластовинні і некрасивий. А для мене він був моїм дитячим богом. Ми пішли в берег до струмка. Він був заболочений, але вузенький і ми легко його перестрибували.
Потім стрибати набридло. Гриць зробив стійку на руках, ставши ніби місток через струмок — п’ятами на другому березі і там піднявшись на рівні ноги. Я теж спробувала, але ноги у мене були коротші, тому ляпнулась спиною в густий намул.
«Не реви! — суворо сказав друг. — Спереду у тебе плаття чисте. Зроби обманний хід. Так і йди мимо матері — передом. Потім переодягнися. А плаття закинь на піч, якщо знайдуть, то подумають що сажею замастилося і ти в цьому не вина».
Я вдало добралася до спальні. І тут у хату зайшла мама з якоюсь своєю подругою. Мені довелось швидко постати перед ними чемною дитиною, притиснувшись спиною до стіни навпроти. Мамина подруга мене дуже нахвалювала: як це гарно коли дівчинка грається, а платтячко її лишається чистим і охайним.
Я гаряче піддакнула, що так і має бути, он, хлопці — Юрко і Вітя Руденки та Сергій і Микола Костенки — справжні лобурі, завжди брудні як качки в калабані. І як їм тільки не встидно! Матері їх пранням вже руки до 
дірок протерли! (Треба сказат, що тих хлопців я недолюблювала. Бо вони ходили гратися до мого Гриця і доки тривала «війнушка», я мусила сидіти під тином, аби не «пристрелили»).
Розчулена тітка дістала цукерки. Я їх радісно схопила і, забувшись, повернулася до дорослих чорною спиною із засохлим болотом, крізь яке де-не-де красиво просвічували вогники трояндових пелюсток…
… Мама поставила надворі ночви щоб випрати фіранки, рушники, штори і моє злощасне нове плаття. Доки розводила воду, послала мене в комірчину принести шматок мила. Мило в моїй уяві поділялося на дві категорії: те, яким перуть, і те, яке їдять. Дорослі не виправляли цю помилку, бо вона їх смішила. А я, побачивши між темним господарським милом шматок білого, вирішила спробувати його на смак: а раптом їстівне. Відкусила, швиденько пережувала: фууу, гидота! Щоб не лаяли, відкинула надкушений шматок, взяла цілий і, розчаровано голосячи на увесь куток, пішла до ночов із пранням.
Мати, побачивши, що у дитини з рота лізе піна, перелякалася і не знала що робити. Баба Маруся, яка саме нагодилася, бігом привела фельдшерку. Я лежала на своєму ліжечку, ревіти вже не було сил, тільки схлипувала, гикала і спльовувала залишки піни.
«Що ти їла останнє?» — запитала мене Ліда Яківна, поправляючи наспіх надітий білий халат.
«Суп і кашу!» — відповіла мама.
«Мииило!» – простогнала я.
«Ти ще вчора доїла мило!» — злякано прошепотіла мама.
Медичка пропекла її сердитим поглядом:
«І яке це мило у вас їдять?»
«Плавлений сирок!» — втрутилася бабуся.
Мама, щось збагнувши, побігла в кладовку і принесла надкушений шмат мила. Мені промили рота, а дорослим — мізки, наказавши називати дитині речі своїми іменами: мило — це мило, сирок — це сирок.
Втім, дітей важко перевчити, якщо вони в чомусь упевнені. Через багато років по тому, коли мій син ревів на увесь магазин: «Мамо, купи олію! Олію хочу!» і покупці зглядалися: що воно за мати, у якої бідна голодна дитина випрошує навіть такі прості продукти, я згадала свій дитячий випадок з милом замість плавленого сирку. Тому що олією мій трирічний хлопець називав лимонад і перейменовувати ніяк не хотів.
Євдокія Тютюнник,
на фото дівчинка — то я,
чотирирічна «шкода» з вічно брудними колінами та ліктями…
