Прокинутися взимку о 5 ранку – дуже важко, майже неможливо. Пічка за ніч вистигла, хата намерзла, з-під двох ватяних ковдр навіть визирати не хочеться. У вікні, за химерними рослинними орнаментами – предковічний морок. Глянеш туди – і здається, що світ упав у яму. Ні ґнотика світла, ні рисочки. Але дід уже ходить туди-сюди з відрами, оберемками вносить у хату морозний дух.
– Сергію, ану вставай! Ти диви – лежить, укрутився… А тоді нитиме цілий день над головою, шо не збудили його, пана. Вставай, кому сказано!
Воно б можна покомизитися ще трохи, понити – «нуууу, відчепись, я спааааать» – але не сьогодні. Я таки встаю. Позіхаю так широко, мало не вивертаю щелепу. Продираю очі. Вдягаюся й ще деякий час сиджу на ліжку, машинально погладжуючи кота, який спав у мене під боком цілу ніч, а це заліз на коліна – тільки вранці, тварюка, лізе, коли холодно, увечері клич не клич – і вухом не поведе.
Дід заносить у торбі зерно.
– Чи хоч пшениця? А то там темно, не розбереш… Ану, як ти там казатимеш?
– Сійся, родися, жито-пшениця, всяка пашниця, на щастя, на здоров’я, на Новий Рік! – одповідаю крізь позіхи, які прямо пронизують мене.
– Правильно. Сам підеш чи провести?
– Са-а-аам… Нашо ти мені там нужен… – одповідаю знехотя.
– Ну й харашо. В мене й тут робота є. Ну, йди з Богом.
Світ зимового ранку, до схід сонця, такий тонкий, що пальцем торкни – хрусне й розсиплеться. Усе в ньому темне, затаєне, тихе. Тільки лампочка на ґанку свідчить, що ти вже є, ти народився й ось зараз ступатимеш перші кроки, а сніг рипітиме так різко, так пам’ятно, ніби й не було у твоєму житті до сьогоднішнього ранку геть нічого. І оці нерівні заглибини від чобіт – то найперший твій досвід життя. До них було тільки мерехтіння непорочно білої плащаниці в чорному мороці. А тепер ти вийшов – і порушив мертву чистоту.
Клямка на воротах так намерзла, що відчинивши, ховаю руку в кишеню, в зерно. Зразу до баби Маньки. Вона живе найближче. Я люблю до неї ходити. І, здається, їй теж приємно, коли я приходжу. Її слова й посмішка – не празникові умовності, не данина звичаю, не проста ввічливість. Я кидаю пшеницю на покуття, на телевізор, накритий білою мережаною серветкою, на столик із будильником, книжкою й окулярами, навіть на ліжко, вже заслане. Баба Манька радіє, напихає мої кишені грошима й пряниками, проводжає аж за хвіртку, а тоді ще довгенько дивиться вслід.
– Ти дивись, бо в Бовкунів собака, обходь грядками.
– Ага! – вигукую я у відповідь так голосно, що на деревах ворушиться іній, а сільські пси один за одним починають гавкати – хрипко, ледачо, нехотя.
Прісьчина Галька, сувора й худа, як граблі, баба жестом запрошує мене в хату – мимо мисок із киселем і холодцями в веранді, мимо драбини в сінях, мимо вішалки з кухвайками в кухні.
– Отуди посип, на образи. Та небагато. Бо й не виметеш потім, – Галька вділяє мене словами скупо, пісно й одразу міцно стуляє тонкі губи – так, ніби кожне слово немалих грошей їй коштувало.
Галька теж проводжає мене до воріт, але не з люб’язності, а через те, що злючий рудий Кудлай зараз хоч і припертий ночвами в буді, але може ненароком вискочити й улаштувати мені справжні непереливки.
Оляна розсипається в щедрих і багатослівних подяках, надівши на заспане обличчя святкову посмішку – так само, як надівала годину тому штучну щелепу. Петро Якимович, шукаючи в гаманці гроші, відвертається до шафи й сопе. Володька-сват голосно плеще мені в долоні й акуратно, так, щоб не побачила його Валька, накивує в бік пляшки на столі. Ковтнеш, мовляв? Я так само змовницьки мотаю головою – ні, ні, хто ж це п’є о пів на шосту ранку, та ще й у 12 років?
– Ехх! Ну йди, козаррррлюга! – ляскає мене по плечу Володька так дужо, що сіни я майже перелітаю.
Василь Косяк зустрічає мене не на порозі, навіть не на воротах. Він кілька разів за ранок виходить аж ген на дорогу, прикладає руку до чола й удивляється в пітьму – чи не йде посипальник. Він і півгодини може простояти нерухомо, по коліна в снігу. Для нього це питання життя і смерті. Учора надвечір він приходив до нас додому й допитувався в діда – чи йтиме Серьожка посипати? Ітиме? Щоб до мене ж зайшов! Я зустріну! Обов’язково! Я можу тоді аж додому провести! Я грошей не пожалію!
Василеве обійстя – єдине в селі, де гніздяться лелеки. Кілька років тому Василь навіть зварювальника запросив, аби той зробив щось на зразок зручного каркаса для гнізда. Каркас закріпили на старезному обпиляному осокорі – і лелеки прилетіли. Василь зі своєю Параскою бережуть тих лелек дужче, ніж власних курей і гусей, хіба тільки молока з хлібом їм у блюдечку не виносять.
Василь із Параскою – бездітні. Люди не дуже їх люблять узагалі-то. Подейкують, що Василь знає якесь слово і до курей, і до корови – усе в них у дворі несеться й доїться, як несамовите. Пащекують люди, що все те – не од Бога й точно не до добра. І на око Василь поганий. Справді, коли він на тебе дивиться, стає трохи моторошно, незатишно, як на белебні в осінню ніч…
Коли Василь серед дороги бере мене за плечі й веде до двору, нашіптуючи «От молодець, і діда не забув, дай тобі Боже…», мені здається, що ноги переставляю не я сам, а хтось інший. Якась невідома сила штовхає мене вперед – крізь металеві ворота, крізь троє дверей у хату. Тут тепло, Василь уже зранку натопив. Параска цілком буденно охкає, стогне, злазячи з печі з величезною хусткою на попереку. Але все одно, все одно – тиша тут якась не така, як удома. Не така, як у Гальки Прісьчиної. Як у Володьки-свата. Поки Василь, погладжуючи мені плечі й нашіптуючи щось таке, чого я не чую й, може, чути не хочу, веде мене у світлицю, я стараюся дивитися тільки вперед, тільки на образи. Я знаю тутешні дива! Щойно заґавишся і глянеш кудись убік, де відро з попелом біля печі, де скриня в темному кутку, так звідти й блиснуть чиїсь очиська, так і заворушиться щось волохате, покаже дрібненькі зубки й шасне під ліжко.
– Сійся… роди… жито-пшени… на щастя, на здоров’я, на Новий Рік! – випалюю я, ковтаючи слова.
– Не бійсь, не бійсь. Ніхто тебе не займе. Сип. Сип. Більше сип. Ще сип. Ще. Сип-сип…
Він каже «сип», а мені вчувається «спи». Спи-спи, хлопчику. Засни. І очі зелені на непроникному лиці свердлять, у саму душу зазирають. І Параска в кухні, за вишиваною завіскою на дверях, уже вмовкла, не чути її, не видно. Нема Параски. Відра з попелом нема. Дверей нема. Перших моїх слідів на снігу нема. Глянули ці очі – і знову заткали весь світ мерехтливою білою плащаницею. Тільки Василеві ходити по ній упоперек і слідів не лишати…
Так само пильно дивлячись мені в самісіньке нутро, Василь дає дві рівненькі хрусткі десятки – більше зроду ніхто не давав! – і погладжуючи мені плечі, веде назад, до дверей. У мені розливається кошлате каламутне тепло. Здається, ще мить, ще подих – і я впаду без тями просто перед ґанком. Але все закінчується добре. Через півгодини я вже вирівнюю дихання й серцебиття, розганяю з себе липку каламуть і йду посипати далі…
Тепер Василя в селі майже ніхто не згадує. Навіть найстаріші баби винувато знизують плечима – мовляв, багато прожила, синочку, усякого перебачила, намучилася, а Василя мов і не знаю, та був якийсь був, та хіба їх, супостатів, усіх у голові вдержиш…
Років п’ять тому, якраз на Маланки, Василя покликали до сусідів. Діти бавилися каганцем, розбили лампу на ліжку, а баба лягла й так порізалася скалками, що кров текла й не спинялася. Василь приходив, шепотів, гладив бабу по плечах, поки вона заснула, та й пішов додому. А на повороті його збила здоровенна забрьохана вантажівка. Я не бачив, як виходили люди, як зойкали й хитали головами, як швидку викликали, як переносили Василя в хату.
Але я знаю, знаю напевно, що на спантеличених дядьків у шапках набакир і з-за ліжка, і з-під печі, і з помийного відра зиркали чиїсь пильні зеленкуваті очі, їжачилася в сутінках шерсть. А прийшовши додому, ті дядьки ще довгенько сиділи серед хати, дивилися просто перед себе, крутили – не могли скрутити цигарки.
– Чого розсівся серед хати взутий?! Не чади тут, надвір іди!
Та дядьки не чули своїх жінок. У дядьків між плечима – я знаю! – ворушилося каламутне волохате тепло, і бачили вони тільки білу плащаницю снігу, яка так рівно, так незаймано розгортається на весь світ тільки раз на рік – на Василя.
Сергій Осока
