Збавимо пафос, всі ми тут на любителя. Якщо хочеш прісного і посереднього співрозмовника, небалакучого і не до ладу задумливого, то це я. До того ж, я часто несподівано активізуюся як кобра від індійської дудочки, і тоді зі мною взагалі краще не мати нічого спільного на цій планеті і в цьому місті.
Інші не кращі. Я обертаюся у інтелектуальному середовищі. Всі ніби то освічені, є навіть один випускник Ібероамериканського університету. Хто не знає, це такий як чернівецький, тільки десь в Мексиці.
Так ось, про середовище. Тут Ніцше та Маркес – найбільш популярні автори серед тих, хто їх не читав. Плюс випадкові дівчата, вирвані з контексту. Коли ти серед таких інтелектуалів, то хочеться назад в народ. До торгівців, водіїв тролейбусів, двірників та вчителів, носіїв іншого інтелекту.
І навпаки. Разом з усіма галасуєш: «Життя прекрасне!». Не твоє, звісно, але все ж. Скажи їм, що у них загадкова душа і йди геть!
Ні! Продовжуєш брехати сам собі і пити з ними каву. Пишеш коротко і незрозуміло. Але в принципі все було добре. А потім тобі захотілося з’ясувати чому. І пішло-поїхало. «Чому я?», – бормочу я, добре знаючи чому. Пора починати їсти з ножа. Бо зайва доброта мене згубить.
Нещодавно помер Тото Кутуньйо (ще треба знати як правильно написати). Відразу всі заголосили: ой, йдуть найкращі… Брехня! Йдуть всі.
Володимир Килинич
