У Володимирському є лавочка ліворуч від амвону, я приходжу туди в батьківську суботу, приношу панихиду, ставлю свічечку за упокій, а потім говорю з батьками, сидячи на тій лавочці, Там мені дуже затишно. Оці всі місяці я у батьків нічого й не прошу, тільки прошу, аби вони молили Бога за Україну. Сильно молили. Я знаю, що вони чують мене.
Ну, а в понеділок, відразу після цього кошмару з прильотами в Києві, теж зайшла у Володимирський. Я була така зла – на Бога, на Божу Матір, і на моїх батьків, що з порога їм усім заявила щось на кшталт, що вони всі двієчники, лузери і обманщики…
«Як же так, — питалася я, стоячи біля Його розп’яття, — ну як же так… Ну чому… І чим ви там взагалі займаєтесь, ви що, нічого не бачите і не знаєте? Чого ви філоните? Двієчники…» Щось таке…
Ні, я нормальна.
Просто у такі страшні моменти що ще робити як не звертатися до Неба… А сьогодні вночі мама мені наснилася. Так дивно: вона збирала з мене всю печаль, наче павутину знімала, і кидала її у ставок, біля якого ми з нею стояли.
Мене попустило.
Трішки поплакала, перепросила маму-тата. Переказала гроші нашим славним воякам на фронт (вибішує мене це англійське слово donation, навіщо ви пишете «донатити», якщо можна написати нормально, по-українськи – «пожертвувати», «офірувати» чи просто «допомогти фінансово». О, все ще бішуся, значить ще не зовсім попустило…
Але я знаю що вони там, на Небі, справді дуже сильно молять Бога за Україну. І мама звідтам усіляк намагається мені переказати, що все у нас, тут сущих, буде добре. Наші печалі, наші страхи, наш біль і горе, врешті-решт, поглине чиста, глибока і студена вода, як ото у моєму дивному сні.
… А оце стоять такі дні прекрасні, золоті – то я піднялася на дах помилуватися золотом київської осені, ну, і побула трішки ближче до своїх, майже обійняти їх змогла…
Галя Плачинда
