Я програвав сто раз. І дурні мародерили мої шухляди – шукали трон, знаходили рядки. Сто раз я відступав: серед своїх в тилу – серед чужих. Під дощ, під сніг, під цвіт і падолист. Під канонади слів я залишав висотки, і недалекі люди з близьких вулиць займали їх, заходили як у свої, в мої, вже облаштовані трудами бліндажі.
З моїх окопів мріяли перемагати і, не знайшовши білий прапор, на циганську пошту ординарців слали. В моїй землянці кастинг був убогих при світлі каганця — ще мого, з гільзи доброго калібру, який не дав чужим ні світла, ні тепла убогим. І перемоги мародерам, коли сто раз я програвав, ще як не вчився програвати.
Я вигравав сто раз. Моїх солдатів завжди було мало, в атаку ми ходили голіруч, з набоїв — правда і слова. Сто раз ми з ними наступали: серед чужих в тилу – серед своїх. Спецназ — чотири літери, і з нами завжди Бог.
Я був їм ротним, генералами – вони мені. Ми не трофеїли здобуте — роздавали, як Довбуш бідним золоті червоні. Любові кольору. У нас ще чорне було – то журба. Тому щурі у нас не виживали – не було сухарів і золотих, дарованих в москві, хрестів. Лише сухпай і часом грам по сто за перемогу. Одну на всіх, яких було так мало на тій війні ще до війни, де ми сто раз ходили в штикову. Де я перемагав, як ротним був, ще як не вчився вигравати на цій теперішній війні.
Володимир Стефанець
