Вночі бахкало-палахкало, аж дрож проймала нашу хатину. Дерев’яна, учверть цегли, вона зіщулилася, з кожним спалахом шепотіла з горища свої домові заклинання і плакала вікнами. Не забула, як навесні дрижала на всі чотири світи, коли небо звіріло рокотом літаків і гелікоптерів, зміїно сичало ракетами, пасаманило свій Божий вид їхнім сатанинським слідом і вергало на землю убивчу сталь; а свинцевими сутінками нітилася чорна стіна пущі, бо за нею, лякаючи моруге хмаровиння, вигойдувалося пекло: потопала у геєні вогнененній Богові душу винна Бородянка.
Будинки, як і дерева, просякають пам’яттю до глибини свого земного опертя, і красуються 
людським щастям, і гибіють нелюдським лихом.
Сеї ночі, слава ЗСУ, не упирі-орки краяли темінь смертоносним вогниськом.То поторохтів сталевим драбиняком Ілля, насіваючи паркий туман.
А ранок заяснів так, як може ясніти переможне щастя.
Бідна ся осінь на гриба у моїй древлянській пущі. Навіть бувалі місцеві грибники докірливо хитають головами: рясно зародила картопля, а грибочків для засмачення катма.
Якщо правда те, що старі люди кажуть, нібито гриби грому бояться, то чого ж дивуватися? Нагриміло тут, наклекотіло цього року так, що тепер чудуєшся навіть одважним грибним самітникам.
Валерій Ясиновський
