Я потрапив у зиму, як перейшов через міст. Учора на Перевалі ще було тепло, прохолода лише натякала на майбутні зміни вечорами, а сьогоднішній ранок перетлумачив усе навкруги.
Обабіч дороги намело кучугури снігу, і щоб уявити, що праворуч і ліворуч від тебе глибокі шанці, потрібно було примушувати себе у це повірити, бо вчора так воно і було.
Навкруги все завмерло в очікуванні сонця, промені якого витешуть ыз льоду і снігу іскри несамовитого танку світла; але сонце поки що ледве натякало про свою присутність. У мене склалось враження, що експромт зими теж застав його зненацька, і воно зараз збирається з думками і силами, які заколисала довга і тепла осінь. Сонце за рік забуло і тепер пригадує, як діяти далі, щоб не наробити глуму й усім догодити.
Єдине місце, де відбувалась якась дія — долина понад річкою. Там ворушився туман. Але без сонця йому не ставало снаги, тому його рухи нагадували довгу кульку, яку недбало надули, і вона замість летіти, покірно котиться по землі туди, куди подме ледачий вітер без будь-якої мети, так собі, «для годиться».
Світ утратив кольори і натомість впровадив білу безодню. І якби там, у долині, зрідка, з-під туману, не проступала сіра, ще не скута льодом течія, то всім людям довелось би знову домовлятись про сенс понять «Зелене», «Червоне», «Жовте», «Синє». І я не впевнений, чи така спроба була б успішною.
Валентин Ткач
