Чорнобиль — це у всіх особисте. Ліна Костенко пише про теплі дощі чорнобильські. А я пам’ятаю палюче сонце, порожній жовтий корпус КДУ на бульварі Шевченка та професора філософії Бернатовича — він у спекотний день прийшов у плащі, а на голові у нього був пластиковий пакет…
Подивився на мене ошелешено: «Дівчино, скрізь же радіація…»
На зборах якийсь проректор, виступаючи пожартував: «Ядерная реакция — дело темное…» Фахівці з факультету ядерної фізики не сміялись. Але ми були у такому благословенному віці, що нам все було — море по коліна.
Хтось побіг на дискотеку у політех, хтось у садку під квітучими яблунями у студмістечку по вулиці Ломоносова готувався до сесії. І ось таким я запам’ятала той Київ.
Потім його мили, мили, мили…..
А корпуси інституту онкології біля наших гуртожитків перетворились на місця порятунку тих, хто, власне, закривав собою всіх нас від вибуху на ЧАЕС.
Дякую вам, люди.
Ольга Скотнікова
