Думав, обійдуся згадкою про свою драму — чорнобильську трагедію і цим віддам шану загиблим у дружбі з мирним атомом… Але глянув у ТВ і відчув, що треба щось доповнити… На «плюсах» показують кіно про ту трагедію… Вимкнув, бо «кіно є кіно».
На 1-му Національному плетуть міфи про ту біду В. В’ятрович, якому в 1986 році було 9 років, і О. Забужко, яка тоді (25-тирічна!) переживала ейфорію від щойно захищеної дисертації про радянську естетику і теж щойно виданої збірки віршів «Травневий іній», яка цілком витримана в дусі «сяючих вікон райкому партії». І тепер вони мені розказують, як тоді все це було…
Тому скажу кілька слів і я, бо був тоді дорослою людиною і тримався при посаді вченого секретаря академічного Інституту літератури. Це — третя особа в Інституті, а оскільки перших двох (директора й заступника) в інституті частенько не бувало, то доводилося бути «першим».
26 квітня їх справді не було, а я — від зорі до зорі на робочому місці. Ніхто ще нічого не знає. 27-го після обіду я вирішив раніше покинути пост і піти до Спілки письменників «на більярд», бо вночі (о 1-й годині потяг) збирався проскочити до батьків, оскільки чутки про якусь атомну аварію ставали дедалі тривожнішими.
Біля входу в Спілку стикаюсь з поетом Віталієм Коротичем. Ми з ним були шапочно знайомими, я запрошував його на зустріч зі студентами, ще коли працював у Музучилищі імені Гліера, потім вихваляв у пресі один його антиамериканський роман і т. д. Одне слово — знайомі. І він мені каже: «Оце запрошують мене в Москву для роботи в «Огоньку», то я думаю: що робити?» Я сказав: «Запрошують — то треба йти». І потисли руки.
Заходжу в приймальню Спілки і кажу дівчатам, що Коротича «запрошують» у Москву. Вони здійняли справжній вереск: брехло, він із самого ранку з усіх спілчанських телефонів просився до москвичів, аби дали хоч якусь роботу в Москві, бо в Києві — атом. Як лікар за професією, він першим відчув, що на Київ насувється катастрофа і тому настроївся негайно втекти звідси…
Чи грав я тоді в більярд, чи не грав, але вночі рушив до вокзалу. Що там робилося — не бачив ні до того, ні після: мільйони народу, всі настроєні на втечу і я з величезним трудом роздобув квиток на потяг, і о 1-й годині ночі від’їхав. Побув у батьків один день — і бігом назад. Бо ж дома сім’я (2-є дівчат з дружиною) і щоденна робота.
30-го вже був за робочим столом. І дізнався, що з колективом університету зустрічався (в палаці «Україна») перший секретар Київського міськкому партії Юрій Єльченко (царство небесне!) і його там запитали: «Що чути про Чорнобиль і радіацію?». Він відповів: «Нас більше цікавить не Чорнобиль, а що робити з горілкою 1-го травня? Продавати її трудящим чи ні?».
Одне слово — приховувалась будь-яка інформація ще й 1-го травня, коли влаштували на Хрещатику парад майже роздягнутих діток-піонерів, а свої сім’ї вся верхівка партії та уряду вже відправила подалі від Києва. Тим же, хто залишився, таємно доставлялися «чисті продукти», а воду в бідонах привозили їм аж із Богуславських джерел. Сам був свідком, коли зайшов на квратиру «Марусі» (віце-прем’єра), бо її чоловік був проректором у Педінституті теперішнього Драгоманова. Ми з ним були трохи знайомі і він мав підписати якусь липову бомагу для Інституту літератури. «Та це, — казав, — хлопці привезли бідони з Богуславською водою», коли я поцікавився, що воно так гуркотить біля ліфта, потім у квартирі і т. д.
Всі наступні дні я сидів на робочому місці і біля мене постійно чергував інструктор ЦК КПУ М. Шульга. Він був закріплений за Інститутом як постійний наглядач і мав стежити, аби ніяка інформація не проникала в Інститут та з нього, і щоб усі працювали так, ніби нічого не трапилося. Аж днів через 10 він забіг у кабінет піднесений і сяючий: «Усе! — вигукнув він. — Уже знайшли спосіб, як ліквідувати ті неполадки, що виникли в Чорнобилі». Отже — до роботи і щоб ніякої паніки.
А з інших джерел ставало відомо, що від Чорнобильської радіації вже загинули десятки ліквідаторів, а туди посилали нові й нові загони пролетаріату й селянства для боротьби з тим же мирним атомом. З’явилися й анекдоти: питають у діда на подвір’ї: «Чи є у вас радіація?». «Та трохи є, в городі. Для себе держу. А щоб комусь — то нема».
До відома: шефами на ударному будівництві Чорнобильської АЕС закріплено було Спілку письменників. Першим відгукнувся в тому шефстві В. Яворівський. Опублікував роман «Ланцюгова реакція», і мені запам’яталася презентація його за довгим столом у спілчанському кафе «Еней».
Найдовшим був тоді тост Василя Земляка. Він загалом любив такі кучеряві, барокові тости і з неприхованою іронією сказав: «Усі ми безтолкові. Учили-вчили нас у школі, що таке мирний атом, і так досі й не вивчили, а от єдиний Володя нам розтлумачив, що воно таке і тому піднімаємо наші чарки за нього якнайвище!»
Проведено було в Спілці і партійні збори щодо аварії. Всі збентежені, тремтячі, а парторг каже: треба обрати президію зборів. Першим зірвався з місця Анатолій Дімаров: «Та яка в біса президія, швидше кажіть, що робити під час атомного вибуху!». На нього звідусіль так зашикали, що він ледве крізь землю не провалився. А в президію посунули всі секретарі Спілки і потім довго розказували, що нам ніякий мирний атом не страшний.
Уже в коридорі Анатолій Дімаров спокійно підійшов до одного письменника-лікаря і спитав: «Юра, чи не знайдеться у Вас вільна хвилинка, щоб сказати: що воно буде, що робити з дітьми, куди їх вивозити?» Юра, як строгий безпартійний більшовик, грізно відповів: «У мене для вас і секунди вільної нема!». Отак Дімаров розплатився за свою постійну опозиційність до будь-якого радянського формалізму.
Горбачов, як тодішній партійний глава СРСР, по телевізору виступив аж 8 чи 9, здається, травня і розказав, що в ЧернобЫле (наголос на БЫ!) случились неполадки, которые успешно ликвидируются нашей партией и народом. Інструктор ЦК Микола Шульга до мене в кабінет став заходити дедалі рідше, Академія провела тоді термінове підвищення кваліфікації вчених секретарів Інститутів. Очолював цю акцію академік Ситник — батько відомого Миколи Вересня, всім секретарям він поставив «5» і лише мені одному «4». За що?! За дурні запитання на зразок: «Як це так, один академік на зборах академії розповідав, що сучасні автомати керують кометою Галеєю на відстані мільйон кілометрів, а до Чорнобильського реактора не можна під’їхать на 100 метрів? Позичили нібито якогось автотрактора в Японії і з його допомогою під’їдуть до реактора і ліквідують його». За таку дурню мені вліпили «четвірку».
А я там часом зумів усе-таки роздобути путівку до Вірменії, в їхній Будинок творчості, що знаходився в екологічно чистому Цахкадзорі, і провів там з дітьми 24 дні. Бував там Валерій Шевчук з дітьми, потім В. Брюховецький і ще хтось із письменників, а далі аж до останнього дня ми насолоджуємося чорнобильською радіацією, яка у вигляді димової завіси навідалася до нас ще й минулого тижня…
Отакий мій «міф» про Чорнобиль, у якому ніякої вигадки. А дев’ятирічний В’ятрович із подругою міг би посидіти десь у куточку і спокійно подихати в тряпочку…
Михайло Наєнко
