В селі кладуть дорогу. Вперше за довгі роки. Здирають пластами асфальт, вірніше, те що від нього залишилося. І стелять новий. Якісь нові, фантастичні, небачені досі машини… Для села це, як празник. Різдво, або Паска. Велика Подія! Обабіч ремонту стоять сільські аналітики, експерти і вільні блогери.
— Ху*ово стелять, неглибоко, це на один день…
— Добре, хоч так.
— А чого не в дощ, хлопці?
— Шо?
— Ну, ви ж обично в дощ стелете…
— Йдіть на*уй, дядьку!
— Зробіть на Заводській, там такі ями, що в мене прошлий год там трактор пропав.
— Це не ми рішаєм.
— А хто рішає?
— Начальство
— Це Зеленський вас прислав?
— Та який в*уя Зеленський? Район!
— Мені б отакий каток, я б город закатав к *уям собачим…
— А можна я візьму відро асфальту?
— Можна.
— А возик?
— Ні!
— В мене коза ногу поламала коло двору, в яму впала, стриба, як дурне…
— Беріть, ну щоб не бачив ніхто.
— От, спасіба вам велике!
— Я б краще камʼянку проклав.
— Яку камʼянку?
— Ну, як ото раніше було. Камінь до каменя. То — вічна дорога! В древньому Римі так стелили. І в Мельниках. І досі є.
— Так воно все ж вручну робилося! Ти б сам оце клав те каміння?
— Та, при чом тут я?
— Ну, то стій мовчки, й не пи*ди! Римлянин, блядь…
Роблять в селі дорогу… Посеред війни роблять дорогу.
*уй вам всім! Ми – вічні! Ми – назавжди!
Віталій Чепинога
