Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок… Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стає перешкодою на шляху всіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще нема тривоги, намагається потрапити на роботу.
— Я допоможу, — не питаю, а кажу.
— Він не їде, — вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо волосся. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
— Але я тут піднімалася на тому тижні, — розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох — візок, жінка і я — на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй — щоками течуть сльози…
Він з’являється нізвідки.
— Тримай, — каже.
І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак. Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком.
Ми піднімаємось.
— Хочете кави, — раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
— Ні, дякую, на маршрутку запізнююся. Додому їду, — щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. — Відпустку дали.
Він іде.
А ми втрьох — жінка, візок і я — і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
— Як Вас звати? — кричу.
Він обертається, кричить у відповідь:
— Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід:
— З кружкою, з кружкою візьміть каву!
Але він вже розчиняється в натовпі. Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
— Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо!
Роману великому і Ромчику маленькому.
Аліна Акуленко
