Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок… Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стає перешкодою на шляху всіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще нема тривоги, намагається потрапити на роботу.
— Я допоможу, — не питаю, а кажу.
Вельмишановна редакціє «Хвилі Десни»! Щойно друзі переслали мені посилання, («Юнацькі бунтарства Оксани Горкуші») на розміщений Вами матеріал пана Євгена Барана. Я розумію, що за браком ресурсів Ви не маєте можливості перевіряти увесь фактаж, довільно проінтерпретований Вашими дописувачами. Однак у вчорашньому матеріалі крім довільних інтерпретацій суб’єктивних відчуттів пана Євгена Барана містились також імена людей, які впродовж декількох десятиліть мають щонайменше стосунку саме до літератури.
«Яка розкішна осінь! Ставаймо всі до фото!» — запросила нас колега Людмила Черняк. «Нехай іншим разом — день сьогодні сумний: відспівали померлу,» — заперечила колега Валентина Мацерук. «Але ж ми живі!» — усміхаючись, наполягала Люда. Її фраза – «ми живі» — змінила загальний настрій і налаштованість на спільне фото. Окрім… Михайла Кукурудза — не-любителя (з його слів) фотографуватися.
Активність участі у кенселінгу обернено пропорційна віку учасника. Чим старша людина — тим імовірніше, шо вона встигла за своє життя сама наробити фігні і вже не має того чистого юнацького запалу кричати: «Як ти взагалі міг/могла??» Поживіть років двадцять, поробіть шось самі, дізнаєтесь. Принаймні, я ще не зустрічав людей абсолютно праведних і безпомилкових, включаючи себе.
