В польській електричці поруч зі мною сів хлопець із паличкою. Сказав машинально: “It’s so hot”. Слово за словом, і я дізнаюся, що мій сусід — американський доброволець, який ось щойно воював під Авдіївкою. Зараз їде додому, везе своїй коханій, яку не бачив багато місяців, вишиванку і каже, що мріє спати у власному ліжку, але вже сумує за Україною.
Про що ми тільки не говорили! Про знайомі нам обом терикони, про бюрократію в українській армії, про те, що природа в Огайо точнісінько така сама, як на Донеччині, про «якби у нас в Америці були такі ціни на алкоголь, як в Україні, ми би всі там були алкоголіками!», про місцевих людей на сході України, які часом були навідниками, про те, що мій співрозмовник вивчає зараз історію Русі-України, про простих українців, які «часто вважають американців тупими» («Але ми тупі! Бо досі не встигли вивчити українську мову. Що вони мають про нас думати? Ми ж як діти тут»). Ну і так далі.
Розумний світлий добрий хлопець, який показує мені фото свого собаки («Він упісяється від радості!») і з такою ніжністю розповідає про свою дівчину.
Якби не розмовляла з незнайомцями, як я інакше подякувала б цій людині за службу в моїй країні?
Ірина Цілик
