Таксі я впіймав на Гійома Боплана.
– На Марганецьку.
Таксист кивнув головою, і я вмостився біля нього на передньому сидінні. Він був здоровий, до двох метрів, важив кілограмів сто сімдесят і був якийсь нервовий, як для своєї комплекції.
– Прєдставляєте, – заговорив він, – пєрєд вамі моя пасажирка визвала поліцію.
– Що ж ви їй таке зробили? – здивувався я.
– Я подобрал єйо на Чуріловской, – почав свою історію таксист. – С такімі большимі глазамі і губамі, – показав товстими пальцями. – Лєт двадцать, можєт, двадцать два. А у мєня єсть любімая радіостанція. Я, знаєте, люблю джаз, рок, кантрі. А тут трансліровалі Висоцкого.
– Вимкніть негайно! – взвізгнула она.
– Шо такоє?! – іспугался я.
– Це пісні ворожої країни.
– Ето же Висоцкій…
– Ви – сепаратист! – возмутілась она.
– Етой радіостанції нєт срєді запрєщьонних, – отвєчаю єй. –Ето просто музика.
– Це музика окупантів і сепаратистів, – зашіпєла она. – Вимкніть, якщо не хочете неприємностей.
– Да я тєбя щас задушу, – показал єй свою руку. – А рука у мєня тяжолая.
– Тоді я викликаю поліцію.
– Іногда іх пріходітся ждать сорок мінут. А тут, прєдставляєтє, чєрєз трідцать секунд доганяют.
Останавліваю машіну і расказиваю в чьом дєло.
– Він змушував мене слухати ворожу радіостанцію, – закричала она.
– Що він вас змушував? – пєрєспросіл поліцейській.
– Слухати Висоцького.
– Але ж це не Кобзон, – отвєтіл он. – Це ж класика. – Сразу відно – правільний парєнь.
– Та яка ж це класика?! – снова возмутілась она.
– А хто ж тоді класика?.. – растєрялся поліцейській.
– Дзідзьо! – злобно зашіпєла єму в ліцо. Подхватіла свою сумочку і пулєй вилетіла із таксі…
Виговорившись, він важко зітхнув і втупився в дорогу.
За вікнами, як нова копійка, вечірніми вогнями сяяла Троєщина.
Володимир Даниленко
