Суспільство

Сльози сильних

Крихітна кав’яренька в глухуватому провулку. Тішуся, що порожньо, і є мій улюблений кекс. Під такий дощ (чи це мокрий сніг?) добре думається про своє дівоче… Не треба ні перед ким «тримати обличчя» чи робити вигляд, що тобі зараз весело… Можна просто бути собою. Не зчулася, як навпроти примостився худющий хлопчина з величезними жовтими навушниками.

Голосно сьорбає своє какао і мотає головою. Мабуть, в такт музики…

І раптом — сльози… Несподівані, щирі, рясні… Просто капають на наш спільний стіл… Хлопець їх не витирає.
Очевидно, теж зловив хвилю, коли не треба бути сильним і стильним…

До голосного сьорбання додається ще й зрадницьке шморгання носом… Я принишкла і вже забула про своє…
«Малий! Все буде добре!» — мовчки посилаю йому тверде переконання і швиденько збираю «свої пасочки»… Не хочу заважати людині побути наодинці з собою…

(27 грудня 2017р.)

… Минуло 5 років. Де ти, хлопче з великими жовтими навушниками?! Зараз ти вже дорослий чоловік. Студент? Волонтериш? А, може, в окопі? О, господи, хоч би вцілів… Я не забула твої сльози. Так — наодинці — плачуть лише сильні…

Антоніна Палагнюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.