Вже минуло дев’ять днів, як не стало тата…
Сьогодні зателефонувала двоюрідна сестра Ніна, батькова племінниця. Згадала, як вона ще в дитинстві хворіла, в неї була висока температура. Апетиту — ніякого. Та й різносолів особливих тоді на селі не було — повоєнний час не балував.
Мій батько саме зайшов провідати, а Ніна — пластом…
Запитав, що би їй хотілося з’їсти.
— Як тільки з’їси те, чого тобі найбільше хочеться, так відразу хвороба і відступить, і виздоровієш, — наставляв племінничку.
Ніні закортіло яблук.
А в селі на той час не в кожного вони і були.
Проте, вже наступного дня Ніна ласувала яблуками, які для неї десь роздобув дядько Михайло – мій тато. Де він їх знайшов — чи то на іншому краю Солошиного (бо жили вони на Педанівці, так називався їхній куток села), чи то ходив за тими яблучками для хворої племіннички аж на базар в Озера, за 6 км…
Але від тих яблучок моя двоюрідна сестричка швидко пішла на поправку, як і «приписав» їй дядя Міша (так вона звала мого тата).
А світлий спомин про таку, здавалось би, дрібницю, лишився в пам’яті на все життя. І навіть смак тих «здоровильних» яблучок досі пам’ятає…
Людмила Пономаренко
