У питанні віри я людина коректна. Як і щодо дотримання релігійних ритуалів. Але ганебна подія, що сталася в Запоріжжі, підштовхнула висловитись. Сам я Різдво вже зустрів — 25 грудня, як і відстоював. Завтра з’їжджу на цвинтар — до рідних могил. Але сказати хочу про інше.
Вже минуло дев’ять днів, як не стало тата…
Сьогодні зателефонувала двоюрідна сестра Ніна, батькова племінниця. Згадала, як вона ще в дитинстві хворіла, в неї була висока температура. Апетиту — ніякого. Та й різносолів особливих тоді на селі не було — повоєнний час не балував.
Євген Баран пише:
«(…) література — це оповідь про трагедію. Трагедію життя, яку література вчить не відчувати як трагедію. (…)»
Необхідність у коректуючому, але чи не цілодобовому зовнішньому управлінні Україною полягає в тому, що як тільки життя трохи налагоджується, зі сховків вилізає українська стара і молода номенклатура і починає пиляти бюджет, або здійснювати інші форми паразитизму.
Переповім шикарний діалог з рідною донькою, котрій 6 і половина рочків. Їй подарували конструктор, і ми йдемо, я його несу разом з іншими речами.
