Не пройшло навіть двох років, як найбільший комплекс біженця за кордоном — вивчення нової мови — мозком подоланий, основи закладені. … Скільки вже я у Швейцарії? Із моменту вторгнення. Хоча на мовних курсах порівняно нещодавно. Із одних мене безжально турнули через неуспішність (психологічно дещо незвично як для “золотого медаліста”). Але головне було не здаватися, йти далі і не комплексувати.
… Іноземна пручалася, не заходила. Я обирав рівень, повільно просувався і в істериці зупинявся. Далі лаяв себе, ледве повертався, щоб пройти рівень знову. А мій мозок продовжував працювати, навіть не радячись, попри те, що серед чужих я ніде не спілкувався. Тим часом, жив просто в чужому оточенні, нічим не 
володіючи, окрім “хальт”, “хенде хох”, “ком цу мір”, “дас іст фантастіш”. Інші вислови типу “гітлер капут” тут вже не розуміють.
… І, зрештою, стався прорив у свідомості. Я ще не вмію говорити повноцінно німецькою. Можу лише відповісти, як мене звуть, звідки і хто я за фахом, можу написати примітивний е-мейл, розповісти, що робив вчора і які маю мрії… На курсах швейцарці, однак, не второпали, коли я написав у домашці: «моя найбільша мрія – одного разу прокинутися, за сніданком переглянути новини, не знайти там нічого про війну і жертви в Україні, організувати відеоконференцію з мамою (яка вже, на жаль, померла в еміграції) і їхати назад на Київ; в чудовій швейцарській казочці приємно, але вдома – краще». А поки війна триває, не має чітких обрисів… Як сказав один чин, “зі 100 метрів війни ми здолали 70 метрів”. Та чи не забере решта 30 метрів значно більше часу та сил?
… Найважливіше, що внутрішній страх тут перед стіною нерозуміння чужої стихії подолано. В трьох німецькомовних країнах (Австрії, Швейцарії і Німеччині) на вулицях я зможу розуміти не лише окремі слова, а й короткі речення. Адже я починаю розрізняти частини іно- мови (іменники, дієслова і прикметники).
… Найтупіше запитання на курсах “чому?” Чому те саме слово в перекладі раптом – іншого роду, ніж в нас. Чому інакше читаються числівники; невластиво здоровому глузду задом наперед – не “35”, а “5+30” (???), порушуючи всі правила української… Але одразу постає запитання, що взагалі вважати здоровим глуздом? Біженство? Ні, зміну реальності і треба вчитися далі.
… Як всі ми схильні себе жаліти і підхоплювати сльози: “дітям легко, бо їм мало років, вони здатні швидко схопити, бо їм від початку дозволено”… Чи – хтось там “живе в новій країні 20 років і досі не опанував місцеву, тож лишився вигнанцем”… або ще поширене пояснення про “мовний кретинізм”.
… Скажу щиро: всі ці виправдовування – насправді нісенітниці, виправдання лінощів від небажання пристосовуватися. Насправді – опір власним значним інтелектуальним можливостям.
… За рік я уявляю, що буду сяк-так говорити німецькою, до мене будуть доброзичливо без докорів ставитися місцеві. Через трохи часу я отримаю роботу і ще більше розширю коло спілкування. А поки треба не відволікатися на теревені з біженцями і вдосконалюватися… Кажуть, французька важча за німецьку, тому що не проговорюється і ковтається чимало звуків. Саме так, як німці не вміють казати наше м’яке “ль”, бо в їх мові немає аналога.
… Найважливіше – не зупинятися і нові знання прийдуть… Мій батько почав вчити іноземну в 67 років і мав би ще більший успіх, якби досі жив.
Василь Зоря
